Вони балакають спокійно, не гарячкуючи, раз по разу змовкають, щоб зважити слова співрозмовника, — двоє вже несхитних у своїх переконаннях.
— Мабуть, ваша правда, — згоджується Байрон. — Зрештою, не мені судити, помиляєтеся ви чи ні. Однак не думаю, що й вам судити, чи я помиляюся, навіть якщо це так.
— Еге ж, — каже Гайтавер.
— Навіть якщо це так, — повторює Байрон. — Що ж, буду прощатися. — І спокійно додає: — Звідси добрий шмат дороги йти.
— Так, — підтверджує священик. — Час від часу і я туди ходив. Десь зо три милі.
— Дві, — уточнює гість. — Гаразд. — Він обертається. Господар не робить жодного поруху. Байрон поправляє пакунки, яких так і не поставив на підлогу. — На добраніч вам, — каже він, прямуючи до дверей. — Мабуть, невдовзі якось побачимося.
— Так, — киває Гайтавер. — Чим я міг би вам допомогти? Може, чогось потребуєте? Постільної білизни чи якихось інших речей?
— Щиро дякую. Вона має всього досить. Там уже є якісь манатки. Щиро дякую.
— Чи дасте мені знати, коли до чого дійде? Коли дитина… Ви вже розстаралися лікаря?
— Я про це подбаю.
— Але ви бачилися з ним? Умовилися?
— Я все залагоджу. І дам вам знати.
Ось він і пішов. Знову Гайтавер спостерігає з вікна, як Байрон виходить на вулицю й вирушає у двомильну путь до краю міста, несучи паперові згортки з харчами. Зник із очей, ідучи випростувавшись, сягнистим кроком. Такого кроку не втримав би старий чоловік, одутлий, із задишкою, надто довго сиднем просидівши. І Гайтавер нахиляється до вікна, до серпневої жари, не відчуваючи запаху, в якому живе, — запаху людей, які вже поза життям, запаху зсохлої обрезклості й затхлої білизни — провісника могили, прислухаючись до кроків, які, здається, ще довго чути після того, як стихли, й думаючи: "Боже, благослови його. Боже, допоможи йому". І снується гадка: "Бути молодим. Бути молодим. Нема як молодість. Немає нічого іншого на світі". І тихо спадає на думку: "Не треба було мені відвикати від молитви". І ось він не чує кроків. Чує тільки безмежжя незліченних комах і, нахилившись до вікна, вдихаючи гарячий, непорушний, щедрий у своєму розмаїтті дух землі, споминає, як колись замолоду, ще юнаком, він любив темряву, як уночі залюбки ходив чи сидів самотою серед дерев. Тоді земля, деревна кора втілювались у плоть, дичавіли, повнилися дивовижними, зловісними напіврозкошами-напівжахіттями й навіювали їх. Йому було страшно, моторошно. Він любив, боячись. А одного дня в семінарії відчув, що вже не боїться. Немовби десь зачинилися двері. Він уже не боявся пітьми. Просто ненавидів її й утікав від неї — до стін, до штучного світла. "Так, — думає Гайтавер, — не треба було мені відвикати від молитви". Відвертається од вікна. Одна стіна тут заставлена книжками. Він спиняється перед ними, шукає й нарешті знаходить потрібну. Це Теннісон. У цій книжці сторінки з ослячими вухами, позагинані. Священик має її ще із семінарських часів. Сівши біля лампи, гортає книжку. Це триває недовго. Незабаром у вишуканому галопі мови несміле запаморочення, повне всохлих дерев і засушених прагнень, плине гладко, швидко й мирно. Це краще, ніж молитися, не завертаючи собі голови роздумами вголос. Це щось таке, як у храмі слухати монотонні наспіви євнуха мовою, якої йому навіть нема потреби не розуміти.
Розділ 14
— У цій халупі хтось є, — сказав помічник шерифові. — І не ховається, а живе там.
— Піди подивися, — наказав той.
Помічник пішов і повернувся.
— Це жінка. Молода. Схоже на те, що вона тут надовго облаштувалася. А Байрон Банч розташувався в наметі неподалік тої халабуди. Десь так, як звідси до пошти.
— Байрон Банч? — перепитав шериф. — А що за одна ця жінка?
— Не знаю. Вона нетутешня. Молода. Розказала мені все про себе. Я ще й не зайшов, а вона вже стала оповідати, наче промову виголошувала. Наче призвичаїлася таке робити, втяглася в це діло. Видно, приїхала сюди звідкись там із Алабами, щоб знайти свого чоловіка. Ще перед нею він приїхав сюди шукати роботу, а невдовзі ця жінка рушила за ним, і по дорозі люди їй сказали, що він тут. Слухаю — а тут нагодився Байрон Банч та й каже, що прояснить мені всю справу. Запевнив, що хотів вам усе це розповісти.
— Байрон Банч, — повторяє шериф.
— Так, — стверджує помічник. — Каже, що вона має родити. І на те недовго чекати.
— Родити? — дивується шериф, зиркнувши на помічника. — І ще й з Алабами. Звідкись-там. Тільки не кажи мені, що й Байрон Банч вигулькнув невідь-звідки.
— А я понад те, що знаю, нічого не кажу, — відповідає помічник. — Не стверджую, що це Байронова дитина. Та й Байрон не стверджує. Я просто переказую те, що він мені переповів.
— Ага, — каже шериф. — Розумію, чому вона тут. Через одного з тих хлопців. Через Крістмаса, га?
— Ні. Байрон і про те мені сказав. Вивів мене надвір, щоб вона не почула. Запевняв, що прийде до вас і все розкаже. Це Браунова дитина. Та тільки це не Браун. Зветься він Лукас Берч. Байрон мені розповів. Про те, як той чи то Браун, чи то Берч покинув її в Алабамі. І перед тим як виїхати, той лайдак торочив, що нібито має знайти роботу, облаштувати житло й тоді вже забрати її до себе. І тут уже їй час підходить, а від нього ні слуху ні духу: що там він, як там він. Тому й вирішила не чекати далі. Подалася пішки й розпитувала дорогою, чи хто знає такого собі Лукаса Берча. У всіх просилася підвезти і всіх, що підвозили, питала, чи знають його. Ото хтось якось їй підказав, що є тут такий — Берч, чи Банч, чи ще якось. Працює він на деревообробній фабриці у Джефферсоні, отож хай туди прошкує. Вона дісталася сюди в суботу на возі, коли ми всі були на місці вбивства, пішла на фабрику й зустріла Банча замість Берча. Байрон сказав, що, не подумавши, ляпнув: її чоловік — тут, у Джефферсоні. А тоді признався нам: вона, мовляв, так напосілася, що довелося сказати їй, де той живе. Однак не сказав, що цей Браун чи Берч уплутаний із Крістмасом у вбивстві. Просто повідомив їй, що відлучився у справах. А таки, мабуть, це можна назвати справами. Та принаймні роботою. Я ніколи в житті не бачив, щоб хтось був такий захланний на тисячу доларів і стільки задля неї терпів. Отож ця жінка сказала, що цей Браунів дім, напевно, і є той, що Лукас Берч пообіцяв їй підготувати, щоб жити разом. І перебралася туди, щоб дочекатися, поки Браун повернеться, залагодивши ці справи. Байрон пояснив, що не міг відрадити її від цього заміру, бо не хотів відкрити всю правду про Брауна після того, як стільки їй набрехав. Пообіцяв мені, що прийде до вас і все розповість, та тільки ви це самі дізналися, він ще й не встиг її влаштувати, як годиться.