Вони сидять навпроти в кабінеті, поміж них стіл і засвічена лампа. Байрон знову нерухомо сидить на твердому стільці, похнюпивши голову. Веде річ стримано, вперто, як той, хто розповідає щось не тільки неприємне, але ще й таке, що не викликає довіри.
— Я шукаю для неї інше помешкання. Таке, щоб можна було побути на самоті. Де б вона могла…
Гайтавер дивиться на його похилене обличчя.
— Навіщо їй переїжджати? Їй же там зручно, а якщо треба буде допомогти, то жінка поруч.
Гість не відповідає. Непорушно сидить, потупившись, його лице спокійне, вперте. Дивлячись на нього, господар думає: "Це тому, що так багато трапилося. Забагато. Ось у чому річ. Людина робить і породжує набагато більше, ніж може чи мусить витримати. Ось так і дізнається, що може витримати все. Саме так. У тому-то й жахіття, що вона може витерпіти все, все". Він спостерігає за Байроном.
— Чи тільки через місіс Бірд їй треба переїхати?
Байрон досі не підводить очей, говорить тим самим спокійним упертим тоном:
— Вона потребує такого помешкання, що нагадувало б їй рідний дім. Не дуже й багато часу залишилося, а в пансіоні, де, вважай, самі чоловіки… Їй потрібна кімната, в якій було б спокійно, коли надійде час, в яку не заскочить зопалу з коридору якийсь там торговець кіньми чи присяжний засідатель…
— Розумію, — мовить Гайтавер, споглядаючи Байронове обличчя. — Ви хочете, щоб я взяв її сюди. — Гість намагається вставити слово, але той веде далі холодним, рівним тоном: — Так не годиться, Байроне. Якби тут була інша жінка, жила б у цьому домі… Мені соромно, бо ж тут стільки вільного місця і так спокійно… Зрозумійте, я ж про неї турбуюся. Не про себе. Мені байдуже, що там гадатимуть і говоритимуть про мою особу.
— Я не просив цього. — Байрон не підводить очей. Відчуває, що на нього дивляться. І міркує: "Оце ж він і думає. Знає, що я не те мав на увазі. Це він просто так сказав. Знаю, що він гадає. Такого я й сподівався. Зрештою, з якої речі йому думати інакше, ніж інші люди, хай навіть і про мене?" — Та ви, мабуть, розумієте це.
Напевно, Гайтавер усе тямить. Та Байрон ані погляду не кине, щоб пересвідчитися в цьому. І далі, втупившись у підлогу, говорить занудним, безбарвним голосом, а пастор за столом навпроти сидить, випроставшись, наче під лінійку, й дивиться на вихудле, бите негодою, просвітлене тяжкою працею обличчя.
— Не хочу вплутувати вас в оте все. Це не ваш клопіт. Ви ж її навіть не бачили, та й, мабуть, не побачите. Либонь, і його теж не бачили, то й не знатимете, в чому річ. Я просто подумав собі, що… — Голос змовкає. Через стіл на співрозмовника дивиться випростаний священик. Вичікує, не пропонує допомогти. — Коли йдеться про те, чого не варто робити, то, звичайно, можна самому собі дати раду й пораду. Та коли дійде до діла, то варто прислухатися до всіх порад. Я й не гадаю вплутувати вас у цю справу. Можете не хвилюватися.
— Здається, я розумію, — озивається Гайтавер, спостерігаючи за похиленим лицем. "Я вже за межею життя, — розмірковує він. — Ось тому не буде жодної користі з того, що я втручатимусь, пхатиму носа. До нього все одно не дійдуть мої слова, як і до цих чоловіка та жінки (еге ж, як і до цієї дитини), хай навіть я спробую повернутися до життя". — Але, як ви сказали, ця жінка знає, що батько дитини — тут.
— Так, — замислено каже Байрон. — Я гадав, що там, на фабриці, мені аж ніяк не випаде зашкодити чоловікові, чи жінці, чи дитині. А вона тільки-но прийшла, і я геть усе їй виляпав.
— Я не про те. Тоді ви самі не знали, в чому річ. Ідеться про всю решту. Про батька дитини й цього, як там його… Минуло три дні. Вона б так чи сяк дізналася, незалежно від того, сказали б ви їй чи ні. Досі вона неодмінно довідалася б.
— Про Крістмаса. — Байрон не підводить голови. — Я вже нічого не сказав після того, як вона запитала про білий шрамчик біля рота. Того вечора, коли ми йшли до міста, я весь час боявся, що вона поспитає. І все заводив різні балачки — про всяку всячину, аби тільки не дати їй порозпитувати. Гадав собі: не допущу того, щоб виявила, що він не тільки втік і покинув її в біді, але ще й ім'я змінив, аби його не знайти, що тепер, коли нарешті знайшла того нікчему, він ще й бутлегер на додачу, — а вона вже все це знала. Вже знала, що він лайдак, — розмірковує й сам собі дивується він. — Мені не довелося ні приховувати правду, ні гладко брехати. Вона неначе заздалегідь знала, щó я скажу і в чому збрешу. Здавалося, сама досі все обмізкувала і вже наперед не вірить у це, хоч я ще й словом про ту справу не обмовився, і вважає, що так має бути. А однак якась її частина знала правду, цю частину я нізащо не обманув би… — Байрон затинається, шукає відповідних слів, випростаний співрозмовник за столом дивиться на нього й не квапиться допомогти. — Немовби вона поділена надвоє і одна з тих частин знає, що він негідник. А друга частина вірить: коли в чоловіка і жінки має бути дитина, то Господь подбає, щоб вони були разом, коли надійде час. Що Бог опікується жінками й захищає їх від чоловіків. А якщо Всевишній не бачить потреби в тому, щоб поєднати, стулити ці дві половинки, то я й поготів цього не робитиму.
— Це дурниці, — каже Гайтавер, дивлячись через стіл на нерухоме, вперте, аскетичне лице — лице відлюдника, що довго жив у пустищі, де піщані бурі. — Їй належить зробити одне-єдине — повернутися в Алабаму. До своїх родичів.
— А я вважаю, що ні, — відказує Байрон. Відказує одразу ж, рішуче й твердо, немовби тільки й чекав на ці слова. — Їй цього не треба робити. Гадаю, не треба їй такого. — Однак не підводить очей. Відчуває на собі погляд.
— Чи знає цей Браун, що вона в Джефферсоні?
На якусь мить Байрон майже усміхнувся. Губа смикнулася вгору. Ледь помітний рух, майже як тінь, геть невеселий.
— Він дуже заклопотаний. Отією тисячею доларів. Глянеш на нього — і сміх і гріх. Десь так, як хтось, не вміючи грати, щосили дмухає в трубу, сподіваючись, що зараз із цього буде музика. Що дванадцять чи п'ятнадцять годин тягають його в кайданках через майдан. Здається, не можуть спекатися Брауна, хоч отих псів-шукачів на нього нацькуй. Просидів у буцегарні суботню ніч і знай торочив, що в нього хочуть вимантити цю тисячу, хочуть повернути справу так, буцімто він пособляв Крістмасу в убивстві, аж поки Бак Коннер прийшов до Брауна в камеру та пригрозив заткнути пельку кляпом, якщо не втихомириться й не даватиме спати іншим арештантам. Отож утихомирився, а вночі у неділю, коли вони пішли з псами-шукачами, Браун таку бучу здійняв, що мусили і його взяти. Та собаки нічого не змогли вдіяти. А він репетує, лає їх, відлупцювати хоче за те, що не взяли сліду, і знов усім розказує, що це він перший доніс на Крістмаса й хоче тільки справедливості, аж поки шериф відвів його убік, щоб поговорити. Не знати, про що там була мова. Мабуть, шериф пригрозив, що зараз замкне його у в'язниці й наступного разу не візьме з собою. Той трохи вгомонився, й вони рушили. Повернулися до міста допіру в понеділок, пізно вночі. Браун був сумирний. Мабуть, утомився трохи. Не виспався, та все одно, кажуть люди, все забігав поперед псів, аж врешті шериф пообіцяв, що прикує Брауна кайданками до помічника, щоб тримався ззаду й пси могли ще щось занюшити, крім нього. Ще в суботу ввечері, коли його заарештували, був неголений, а тепер взагалі заріс по вуха. Либонь, більше схожий на вбивцю, ніж Крістмас. І ще кляв на всі заставки Крістмаса, неначе той навмисно, на зло сховався, щоб Браун не дістав тисячі доларів. Привели його до в'язниці й замкнули на ніч. А цього ранку знову вивели на волю й пішли гуртом із псами по новому сліду. Кажуть, поки не забралися з міста, було чути, як він галасував і просторікував.