— Їдь до міста, — сказав він. — Я буду там, як тільки…
Очевидно, не тямив, що говорить і що накоїв. Коли жінка раптом обернулась і стала бити його по обличчі, він не поворухнувся, голос не змінився.
— Еге ж. Гаразд. Буду там, як тільки…
Повернувся й побіг, а вона й далі молотила кулаками повітря.
Він не міг знати, де Мак-Ічерн залишив коня, та й чи взагалі є тут цей кінь. А однак прибіг до нього, пройнятий успадкованою від батьків непохитною вірою в безвідмовність ходу подій. Скочив на коня й повернув до шосе. Машина вже виїхала на дорогу. Видно було, як меншають і зникають задні сигнальні вогні.
Старий дужий робочий кінь повертався додому повільним, рівним чвалом. Юний вершник легко їхав, легко балансував, нахилившись уперед, торжествуючи, мабуть, як колись Фауст, що раз і назавжди відкинуто всі заповіді, що нарешті звільнився від честі і закону. На скаку бив солодкий, гострий, сірчаний дух кінського поту, обвівав невидимий вітер.
— Я зробив це! — крикнув Джо. — Зробив! Казав їм, що зроблю!
Звернувши на путівець і, не сповільнивши, він поскакав у місячному світлі додому. Гадав, що в будинку буде темно, але там світилося. Джо не гаяв часу: схована потайна мотузка стала такою ж омертвілою частиною життя, як і честь та надія. Стара набридлива жінка не спала й чекала на приймака, ворогом якому була тринадцять років. У спальні Мак-Ічернів світилося, й вона стояла на порозі, накинувши шаль поверх нічної сорочки.
— Джо? — озвалася вона.
Він швидко пройшов передпокоєм. Обличчя було таке, яке побачив Мак-Ічерн, коли на голову летів стілець. Мабуть, досі вона цього не розгледіла.
— У чому річ? — спитала жінка. — Тато поїхав верхи. Я чула.
І тут вона побачила його обличчя. Не було часу відступити. Приймак не вдарив місіс Мак-Ічерн, доволі м'яко приклав долоню до її руки. Просто долоня квапилась усунути жінку з проходу, з дверей. Джо відсунув її, як завісу перед дверима.
— Він на танцях, — відповів. — Дай пройти, стара.
Заточившись, вона повернулася. Зібгавши шаль одною рукою й спершись другою на двері, дивилася, як він ішов через кімнату й вибігав сходами до себе на горище. Не зупиняючись озирнувся. Жінка побачила, як у світлі лампи сяйнули зуби.
— На танцях. Чуєш? Але він не танцює.
Оглядаючись, він вискалявся на лампу. Повернув голову, і його регіт летів увись сходами, щезав на бігу, щезав угорі, понад головою. Джо немовби стрімголов мчав у безвість, що розчиняла, поглинала, стирала його, як ганчірка стирає з дошки рисунок крейдою.
Місіс Мак-Ічерн ішла за ним, тяглася, плуганилася. Рушила за ним майже зразу, як тільки пройшов повз неї, немовби ця невблаганна спонука, що понесла її чоловіка, повернулася з приймаком і передалася їй. Волочилася вузькими сходами, хапаючись за поручні одною рукою та стискаючи шаль другою. Нічого не казала, не гукала його. Вона була як дух, покірний наказам, посланим від далекого повелителя. Джо не засвітив лампи. Однак кімнату наповнювало розсіяне місячне світло. Та й без такого освітлення жінка, мабуть, угледіла б, що робить приймак. Вона спиралася на стіну, мацала по ній, поки добралася до ліжка й опустилася, сіла на нього. Це забрало трохи часу. Коли глянула на свій сховок, Джо вже наближався до ліжка, куди падав сніп місячного світла. І побачила, як він перекидає бляшанку над ліжком, згрібає у жменю монети та папірці й запихає руку в кишеню. Допіру тоді він кинув оком туди, де вона сиділа, трохи відкинувшись назад, спершись на руку, притримуючи шаль.
— Я не просив їх у тебе, — сказав він. — Затям собі. Не просив, бо боявся, що ти даси. Я просто взяв. Не забудь цього.
Кажучи це, він уже відвертався. Жінка дивилась, як приймак звертає у світло лампи з-під сходів і йде донизу. Зник із очей, та вона ще чула його. Пролунали швидкі кроки в передпокої, за якусь мить долинув тупіт пущеного учвал коня, а ще за якусь мить завмер.
Дзиґарі вибили першу, коли Джо поганяв старого змученого огира на головній вулиці міста. Кінь давно вже видихався та спотикався, проте вершник тримав його на скаку, розмірено б'ючи по задку замашною палицею. Не нагайкою, а оцупком держака мітли, який раніше стирчав на клумбі місіс Мак-Ічерн перед будинком і мав стати опорою якійсь рослині. Хоч кінь ще біг чвалом, та рухався ненабагато швидше, ніж пішоходець. Палиця здіймалася й опадала так само вимучено, страхітливо повільно, а юний вершник хилився до гриви, не відаючи, що кінь знемігся, і немовби підсобляв йому, немовби подавав уперед знесилену худобину, повільні копита якої рівномірно й глухо відлунювали на вулиці — порожній, у місячні яблука. Тварина і людина справляли дивне, як зі сну, враження: неначе у пригальмованій кінострічці, невпинний, вимордуваний галоп вулицею — до знайомого роздоріжжя, де юнак колись ждав — не такий нахабний, як тепер, але такий самий нетерплячий. І молодший…
Кінь уже ніби й не біг на негнучких ногах, сапав глибоко. Надривно, надсадно вимучував кожний видих — як стогін. А палиця била і била. Наскільки сповільнювався біг, настільки частішали удари. Але худобина знай сповільнювала хід, її зносило до узбіччя. Джо смикав вуздечку, лупцював коня, а той доплентав до узбіччя і спинився, весь у яблуках місячного світла, трусячись, понуривши голову, сапаючи майже людським голосом. Та вершник усе схилявся вперед, у нерухомому сідлі, в позі страхітливої швидкості, й бив по крупу. Якби не рух палиці й не стогін тварини, то могло б видатися, що з п'єдесталу зійшла кінна статуя і застигла в позі крайнього виснаження на тихій безлюдній вулиці, покритій басаманами та яблуками місячних тіней.
Вершник спішився. Став попереду коня, почав тягти за вуздечку, начебто хотів силоміць урухомити його, а тоді скочити в сідло. Кінь не рушив з місця. Джо заповзявся, схилився до нього. І знову вони завмерли — змордована тварина і людина, віч-на-віч, голова до голови, немовби слухали молитву чи радилися. І ось Джо замахнувся палицею й заходився лупцювати коня, нерухому голову. Бив без угаву, поки зламалася палиця. І далі товк уламком завдовжки трохи більш як долоня. Але чи то втямив, що не завдає болю, чи то рука нарешті втомилася, бо відкинув-таки уламок, різко повернувся й рушив сягнистим кроком. Не озирався. Маліючи, блимаючи білою сорочкою в місячних тінях, побіг від кінського життя — остаточно, ніби ніколи такого не було.