Він не зрозумів. Промовчав. Мабуть, не хотів розуміти. Напевно, він і так готувався до якоїсь фатальної невдачі, думаючи: "Надто вже це все хороше, щоб бути правдою". І пронизувало мозок, випереджувало гадку: "За якусь мить вона щезне. Її не стане, і я опинюся в ліжку вдома, звідки навіть не виходив". А вона вела далі:
— Я забула про цей день місяця, коли сказала вам, що зустрінемося в понеділок увечері. Либонь розгубилася, побачивши вас. Тоді, на вулиці в суботу. Так чи сяк, а забула, котрий це день буде. А згадала допіру тоді, як ви вже пішли.
Він говорив так само тихо, як і вона.
— Ви недужі? І не маєте вдома жодних ліків, щоб зажити?
— Чи я маю… — Боббі змовкла. — Це ж треба, — знову обізвалася вона. — Пізно вже. А вам ще йти чотири милі.
— Я вже прийшов. Я вже тут. — Його голос був тихий, спокійний, безнадійний. — Так, справді вже пізно, — мовив Джо. І тут щось змінилося. Не дивлячись на нього, Боббі розпізнала зміну раніше, ніж відчула її в його стверділому голосі: — Що у вас за хвороба?
Вона відповіла не зразу. Сказала, втупившись у землю:
— Ви ніколи досі не мали дівчини. Я твердо певна цього. — Джо промовчав. — Правда, що не мали? — Він і далі мовчав. Боббі ступила до нього. Вперше торкнулася Джо. Підійшла й узяла його за руку — легко, обіруч. Дивлячись згори, він бачив темний обрис похиленої голови, немовби ще з народження неправильно посадженої на шиї. Боббі пояснила йому, в чому річ, затинаючись, недоладно, єдиними відомими їй словами. Та він таке вже колись чув. Уже втік у минуле, повз убиту вівцю — ціну, заплачену за невразливість, аж до того пополудня, коли він, сидячи край струмка, не так дивувався чи ображався, як гнівався. Рука вирвалася з обіручного дотику. Дівчина не сподівалася, що Джо захоче її вдарити, навіть не гадала про таке. Та сталося інакше, на одне вийшло. Коли на дорозі розчинявся в пітьмі його обрис, тінь, Боббі здалося, що юнак біжить. Якийсь час чула його ходу, коли вже зник із очей. Вона не відразу рушила з місця. Стояла так, як він покинув її, неначе ждала удару, який уже дістала.
Він не біг. Однак ішов шпарко, та не додому за п'ять миль звідси, а в протилежному напрямку, й досі не думаючи, як забратися в кімнату, звідки він виліз через вікно. Швидко простував дорогою, тоді звернув убік і перескочив через огорожу на орне поле. В борознах щось росло. Далі був ліс, дерева. Джо дійшов до лісу й заглибився в нетрі твердих стовбурів, у затінену гіллям тишу, жорстку на дотик, прикру на запах і невидиму. У безпросвітку болісного відання, як у печері, перед очима немовби поставала безконечна низка привабливо сформованих, вибілених місячним сяйвом урн. І жодна з них не була цілою. Кожна розтріскана, і з кожної тріщини сочилося щось рідке, смердюче, мертвотної барви. Джо торкнувся дерева. Сперся на стовбур руками, бачачи виставлені в ряд, залиті місячним світлом урни. Його знудило.
Увечері наступного понеділка він уже мав мотузку. Чекав на тому самому розі, знову прийшовши зарано. І ось побачив її. Боббі підійшла до нього.
— А я вже подумала, що ви не прийдете.
— Так подумали?
Він узяв її за руку й потягнув дорогою.
— Куди ми йдемо? — спитала вона. Джо не відповів, тягнув далі. Їй доводилося бігти підтюпцем, щоб устигати за ним. Дріботіла незграбно — тваринка, якій перешкоджало те, що відрізняло її від справдешніх тварин: підбори, сукня, дрібна тілобудова. Юнак поволік її геть від дороги — до огорожі, яку перескочив тиждень тому.
— Зачекайте, — сказала дівчина. Слова вилітали уривчасто. — Огорожа… Я не можу…
Коли Боббі нагнулася, щоб пробратися поміж дротів, які Джо переступив, зачепилася сукня. Джо нахилився й рвонув її, аж затріщало.
— Я тобі іншу куплю, — пообіцяв він. Вона промовчала. Дала себе напівтягти, напівнести серед якихось рослин, по борознах, до лісу, до дерев.
Ретельно скручену мотузку він тримав у своїй кімнаті, за тою самою напіввідірваною дошкою, де місіс Мак-Ічерн ховала свій дріб'язковий скарб. Ось тільки засунув глибше у сховку, куди вона не могла досягти. Запозичив цю ідею від неї. Бувало, коли старе подружжя хропіло у себе внизу, він, безшелесно спускаючись на мотузці, задумувався над цим парадоксом. Іноді спадало на гадку сказати цій жінці, показати, де він ховає знаряддя свого гріха, навчившись від неї, скориставшись її ж таки задумом та сховком. Однак Джо знав, що місіс Мак-Ічерн захоче одного-єдиного — допомогти приховати цю мотузку, захоче, щоб він і далі грішив, а вона допомагала тримати це в таємниці, і кінець кінцем наробить такого шарварку своїм легкорозпізнаванним нашіптуванням та подаванням знаків, що Мак-Ічерн хоч-не-хоч, а запідозрить щось лихе.
Зрештою Джо почав красти — цупити гроші з цієї карнавки. Цілком можливо, що Боббі не спонукала його до такого, що ніколи й не обмовлялася про гроші. Можливо, він навіть не усвідомлював, що розплачується грошима за насолоду. Просто багато років спостерігав, як місіс Мак-Ічерн ховає гроші в певному місці. А тоді в нього самого з'явилася річ, яку треба ховати. Помістив її в найбезпечнішій криївці, яку тільки знав. І щоразу, запихаючи чи витягаючи шнура, він бачив бляшанку з грішми.
Першого разу він узяв півдолара. Трохи повагався між п'ятдесятьма й двадцятьма п'ятьма центами. Та все ж узяв півдолара, бо саме стільки потребував. За ці гроші купив залежану, засиджену мухами коробку цукерок, у чоловіка, що за десять центів виграв її у крамничній лотереї. Джо подарував ці ласощі офіціантці. То був його перший подарунок. Вручив їх так, ніби нікому досі й на думку не спало щось їй дати. Беручи великими руками цю жалюгідну, крикливо розмальовану коробку, Боббі мала дивний вираз обличчя. Сиділа тоді на ліжку у своїй спальні. Діялося це в будиночку, де вона жила з чоловіком і жінкою на ім'я Макс і Мейм. А якось увечері, десь тиждень перед тим, до офіціантки зайшов Макс. Вона роздягалася. Сидячи на постелі, стягала панчохи. Увійшовши, він сперся на комод, димлячи цигаркою.
— Багатий фермер, — озвався він. — Власник компанії, мільйонер із хліва.
Прикрившись, вона сиділа, нерухома й понура.
— Він платить мені.