Дитина промовчала. Чоловік глянув згори на неї, теж закутаний, щоб було тепліше, великий, опецькуватий, чимось схожий на камінь, упертий і не так суворий, як безжальний.
— Я сказав. Ось твій дім.
Хлопчик знову не відповів. Ніколи не бачив свого дому, тому й не мав що сказати. Ще не доріс до того, щоб говорити й нічого не сказати.
— Тут ти знайдеш хліб, притулок і піклування побожних християн, — наголосив чоловік. — І матимеш посильну роботу, яка вбереже тебе від лиха. Я тебе скоро навчу, що є два гріхи — лінощі та мудрування, і є дві чесноти — праця та страх Божий.
Як і раніше, хлопчик нічого не сказав. Він ніколи не працював і не боявся Бога. Знав про Бога менше, ніж про роботу. Бачив, як шість днів на тиждень працювали на майданчику для ігор люди з граблями та лопатами, ну а Бог з'являвся тільки в неділю. І тоді — якщо не брати до уваги неминучого попутного випробування чистотою — Він був музикою, приємною вухам, і словами, які проходили повз вуха. Загалом приємний, хоч і трохи втомливий. Дитина промовчала. Коляска підскакувала, дужі, плекані мули квапилися додому, до стійла та сіна.
Іще одну річ хлопчина згадав згодом, коли пам'ять уже тримала не обличчя, а лиш оболонку спогаду. Було це в кабінеті начальниці. Він стоїть нерухомо, не дивлячись у вічі незнайомцеві й відчуваючи на собі його погляд, чекаючи, коли той висловить думку в очах. І ось прозвучало:
— Крістмас. Різдво. Язичницьке прізвище. Святотатство. Я його зміню.
— Це ваше законне право, — відказала начальниця. — Нас цікавить не те, як їх звуть, а те, як з ними поводяться.
Та чужий чоловік нікого не слухав і ні до кого не звертався.
— Віднині його зватимуть Мак-Ічерн.
— Еге ж, годилося б, — підтвердила вона, — дати йому ваше прізвище.
— Він їстиме мій хліб і триматиметься законів моєї віри, — сказав чоловік. — Чому б йому не взяти мого прізвища?
Хлопчик не слухав. Був байдужий. Його це мало хвилювало — не більш ніж коли б цей дядечко сказав, що сьогодні жаркий день, хоч насправді зовсім не жаркий. Так мало, що навіть сам собі не сказав: "Моє прізвище не Мак-Ічерн, а Крістмас". Непокоїтися через таке поки що не варто. Ще багато часу попереду.
— А й справді, чому б і ні? — згодилася начальниця.
Розділ 7
І пам'ять це знає. Через двадцять років усе ще можна буде вірити пам'яті: "Цього дня я став чоловіком".
Охайна спартанська кімната пахла неділею. Прані штопані фіранки на вікнах злегка ворушились у леготі, що духмянів зораною ріллею та яблуками-кислицями. На жовтому, імітованому під дуб мелодіоні, педалі якого були оббиті потертою, зношеною килимною тканиною, стояла консервна бляшанка з квітами дельфінію. Хлопець сидів на твердому стільці за столом, де стояла нікельована лампа й лежала величезна Біблія з латунними застібками, завісами й замком. Був убраний в чисту білу сорочку без комірця й темні штани, нові й цупкі. Черевики начищені недавно й невміло, як могла начистити восьмирічна дитина, з тьмяними плямами тут і там, особливо ж на закаблуках, де не пристала вакса. Перед ним на столі лежав розгорнутий пресвітеріанський катехізис.
Біля стола стояв Мак-Ічерн, вбраний у чисту лискучу сорочку та в ті самі штани, в яких хлопчик уперше його побачив. Вологе, й досі без знаку сивини волосся на круглій голові зачесане гладко й ретельно. Борода теж розчесана й волога.
— Ти не старався цього вивчити, — сказав він.
Хлопчик не звів погляду. Не рухався. А чоловікове обличчя закам'яніло.
— Я старався.
— Тоді ще постарайся. Даю тобі годину.
Мак-Ічерн вийняв із кишені масивний срібний годинник, поклав його циферблатом догори на столі, присунув ще одного твердого стільця з прямою спинкою. Сівши, склав на колінах чисто вимиті, вишурувані руки й рівно поставив ноги у важких начищених черевиках. На них не було тьмяних плям, не покритих ваксою. Однак учора, під час вечері, вони були. А пізніше, коли хлопець, роздягнувшись на ніч, лишився в самій сорочці, його відшмагали, й він знову начистив взуття. Тепер сидів за столом, потупивши обличчя, нерухоме, без жодного виразу. У чисту, голу кімнату вривався подувами весняний вітерець.
Діялося це о дев'ятій годині. Вони сиділи тут від восьмої. Поблизу були церкви, але пресвітеріанська стояла за п'ять миль звідси, доїхати туди можна було за годину, не менше. О пів на десяту надійшла місіс Мак-Ічерн. Боязко заглянула в кімнату, одягнена в чорне, в капелюшку, маленька жінка, трохи згорблена, з постарілим обличчям. Виглядала років на п'ятнадцять старшою за свого дебелого, здорового чоловіка. У кімнату вона так і не увійшла. Спинилася на порозі, постояла трохи — в капелюшку, в чорній сукні, побурілій, та, як завжди, вичищеній, тримаючи парасольку та віяло з пальмового листя. У її очах було щось дивне. Здавалося, вона все бачить і чує тільки за посередництвом невідкличного чоловічого образу чи голосу. Немовби вона була медіумом, а її енергійний, нещадний чоловік — духом. Напевно, почув, що прийшла жінка. Але не глянув на неї й не озвався. Вона повернулася й пішла.
Рівно за годину Мак-Ічерн звів голову.
— Тепер знаєш? — спитав він.
Хлопчик не поворухнувся.
— Ні, — відповів він.
Мак-Ічерн встав, повільно, без поспіху. Взяв годинник, закрив його, засунув у кишеню, пропустивши ланцюжок під підтяжкою.
— Ходімо, — сказав.
Він не оглядався. Хлопець ішов за ним у коридорі — на задвірки. Рухався випростаний, мовчки, з піднятою головою. По їхніх спинах пізнати ту саму впертість, наче передану у спадок схожість. Місіс Мак-Ічерн була на кухні, досі в капелюшку, досі з парасолькою та віялом. Дивилась у двері, коли вони удвох пройшли повз неї. "Татку", — обізвалася вона. Ні той, ні другий навіть не глянули на неї. Ніби й не чули, ніби вона й слова не зронила. Ішли рядком, дві спини — закостеніле заперечення всякого компромісу, ще більш у цьому схожі, ніж якби були кровно споріднені. Перетнули подвір'я й увійшли до стайні. Відчинивши двері стійла, Мак-Ічерн відступив убік. Хлопець увійшов у стійло. Мак-Ічерн зняв із гвіздка на стіні упряжний ремінь — ні новий, ні старий, як і його черевики. Чистий, як ці черевики, і пах, як і сам власник, — чистою, міцною, добротною шкірою. Чоловік зиркнув згори на малого.