— Ви їй ще не сказали.
— Ще ні. Йому теж. Бо ж нагорода нагородою, а він таки може втекти. А якщо спіймає приятеля й дістане гроші, то, може, й одружиться вчасно. Але Ліна поки що не знає. Не більш, ніж знала вчора, коли злазила з воза на площі. З великим животом злазила помалу з чужого воза, між чужих людей і сама собі примовляла, наче тихо дивуючись, хоча, як гадаю, вона не дивувалася, бо ж добиралася поволі, пішки й без пригод: "Подумати тільки. Йшла аж із Алабами і ось я вже нарешті в Джефферсоні. Справді".
Розділ 5
Минула північ. Хоча Крістмас пролежав у ліжку дві години, та ще не спав. Почув Брауна раніше, ніж побачив. Відчув, як той підійшов до халупи, ввалився у двері й став на порозі, спершись на одвірок. Браун важко дихав. Ухопившись за одвірки, заспівав сахариновим, гугнявим тенором. Навіть від цього тягучого, смоляного співу, здавалося, тхнуло спиртним.
— Заткнися, — озвався Крістмас. Не ворухнувся й не підвищив голосу, одначе Браун зразу замовк. Ще трохи постовбичив у дверях, тримаючись, щоб не впасти. Тоді відпустив двері, й Крістмас почув, як приятель зайшов досередини, а за мить об щось перечепився. Запала тиша, повна важкого хрипкого подиху. З жахливим гуркотом Браун гепнувся на підлогу, вдарившись об Крістмасове ліжко, й наповнив кімнату гучним дурнуватим сміхом.
Крістмас звівся з лежанки. Десь біля його ніг лежав, регочучи й навіть не пробуючи встати, невидимий Браун.
— Заткнися! — наказав Крістмас. Браун і далі реготав. Крістмас переступив через нього і простяг руку до дерев'яної скрині, яка правила їм за стіл. На ній лежали ліхтар і сірники. Але до скрині не дотягнувся й пригадав брязкіт ліхтаря, розбитого через падіння Брауна. Нагнувся до п'яного, що лежав поміж ногами, намацав комір, виволік з-під лежанки, звів голову й став бити долонею — різко, сильно, зі злістю, поки припинився сміх.
Браун обм'як. Крістмас тримав його за голову й лаявся — тихо, майже пошепки. Підтягнув приятеля до його ліжка й кинув навзнак. Браун знову зареготав. Крістмас затис йому ніс і рот лівою долонею, а правою знову заходився бити — сильними, нечастими, розміреними ударами, немовби вділяв їх із ліку. Браун припинив реготати. Він пручався. Харчав, булькотів і шарпався під твердою рукою. Крістмас тримав його, поки той вгомонився й завмер. Тільки тоді трохи послабився затиск.
— Тепер ти замовкнеш? — спитав Крістмас. — Замовкнеш?
Браун знову запручався.
— Забери свою чорну лапу, виродку негритоський…
Рука знову здавила. Знову Крістмас ударив його по лиці. Браун замовк і лежав тихо. Крістмас розслабив руку. За якусь мить п'яний заговорив лукавим негучним голосом:
— Ти ж нігер, хіба ні? Сам же мені сказав. Сам зізнався. А я білий. Я бі…
Рука знову здавила. Знову Браун засмикався, забулькотів під рукою, слинячи пальці. Коли облишив борюкатися, рука розслабилася. Він лежав тихо, важко сопучи.
— Тепер стулиш писок? — спитав Крістмас.
— Так, — відказав Браун, відсапуючись. — Дай мені дихати. Я мовчатиму. Не души.
Крістмас розслабив руку, але не забрав її. Браун задихав легше, вдихи й видихи стали спокійніші, вільніші та рівніші. Не забираючи руки, яку подих обдавав то теплом, то холодом, Крістмас стояв у пітьмі над простягненим тілом і спокійно думав: "Щось зі мною станеться. Щось я зроблю". Не знімаючи лівої руки з приятелевого лиця, правою міг дотягтися до своєї постелі, де під подушкою лежала бритва з тринадцятисантиметровим лезом. Однак не зробив цього. Мабуть, думка зайшла так далеко, в такі нетрі, що підказала: "Це не той, що треба". Хай там як, а Крістмас не взяв бритви. За якийсь час забрав руку з обличчя, але не відійшов. Досі стояв над ліжком, дихаючи так тихо й спокійно, що сам не чув себе. Браун, теж невидимий, сопів тепер тихше, і за хвилину-другу Крістмас сів на свою лежанку та намацав у штанах цигарку й сірники. Спалахнув вогник, освітив Брауна. Перш ніж прикурити, Крістмас підняв сірника й глянув на приятеля. Той лежав горілиць, розкинувшись, одна рука звисала до підлоги. Рот був роззявлений. Поки Крістмас дивився, Браун захропів.
Крістмас закурив і щиглем відкинув сірника до відчинених дверей, споглядаючи, як на льоту гасне полум'я. Прислухався, щоб почути легкий, звичний звук, із яким спалений сірник досягає підлоги. Начебто почув. Згодом йому здалося, що, сидячи на постелі, він сприймає безліч звуків, таких самих тихих: голоси, бурмотіння, шепіт — дерев, темряви, землі, людей, себе самого. Інші голоси викликали в пам'яті ймення, часи, місця, які він знав усе життя, хоч сам і не усвідомлював цього, які були його життям. Крістмас думав: "Може, це Бог, а я не знав". Бачив це, як надруковане речення, народжене й уже мертве: "Бог і мене любить", як вицвілі змиті літери на торішній афіші. "Бог і мене любить".
Він викурив цигарку, жодного разу не доторкнувшись до неї пальцями. Відкинув щиглем до дверей і недопалок. На відміну від сірника, той не погас на льоту. Крістмас спостерігав, як перевертається недокурок у повітрі за дверима. Ліг на постіль, закинув руки за голову, як лягає той, що не сподівається заснути, й подумав: "Уже від десятої години я в ліжку і не сплю. Не знаю, котра тепер година, але вже за північ, а я не можу заснути". "Це тому, що вона стала молитися за мене, — сказав він. Голос прозвучав несподівано гучно в темній кімнаті, заглушив хропіння п'яного Брауна. — Ось воно що. Вона почала молитися за мене".
Крістмас звівся з ліжка. Босі ноги рухалися безгучно. Стояв, окутаний пітьмою, в самій спідній білизні. На ліжку хропів Браун. Крістмас трохи постояв, повернувши голову на звук. Тоді рушив до дверей. У білизні, босоніж він вийшов із хижі. Надворі було трохи ясніше. Над головою повільно оберталися сузір'я. Тридцять літ він знав, що зірки є, але жодна з них не мала назви й нічого не говорила йому ні барвою, ні яскравістю, ні розташуванням. Попереду над щільною масою дерев мріли димар і гребінь даху. Самого будинку в темряві не було видно. Ані світла, ані звуку не долинало від цієї оселі, коли підійшов Крістмас і став під вікном спальні, думаючи: "А чи спить вона? Чи спить?" Двері тут ніколи не бували замкнені. Хоч у яку пору від смерку до світанку охоплювала Крістмаса хіть, він заходив у дім, ішов до її спальні, впевнено знаходячи в мóроку дорогу до ліжка. Іноді ця жінка не спала, чекала на нього й вимовляла його ім'я. Іноді він будив її твердою, грубою рукою й, бувало, так само грубо, брутально брав її, ще сонну.