І ось віз їде вгору, до Ліни. За милю звідси проминула його. Стояв край битого шляху. Дрімали запряжені мули, вказуючи головами напрямок, куди вона простувала. Ліна побачила їх, запримітила й двох чоловіків, що сиділи навпочіпки за парканом, під стайнею. Зиркнула на віз і на тих двох — один-єдиний погляд, всеохопний, бистрий і проникливий. Не спинилася; мабуть, ці чоловіки й не зауважили, що вона глянула на віз чи там на них. І не озиралася. Зникла з очей, цілу милю йшла спроквола в напіврозшнурованих черевиках, поки дісталася вершини пагорба. Тоді сіла на пригорбок, звісила ноги у плиткий рівець і роззулася. А невдовзі дала себе чути ця підвода. Якийсь час було чутно, а відтак і стало видно, як вона виїжджає узвозом.
Гостре хрустке скрипіння й торохтіння битого негодою, незмащеного дерева та заліза, розмірене й страхітливе… Сухі ліниві перекоти раз у раз долинають за півмилі, крізь гарячу нерухому п'янку хвойну тишу серпневого пополудня. Дарма що мули плуганяться у невпинному й незмінному отуманенні, а підвода ніби завмерла на місці. Так поволеньки рухається, що здається, неначе на віки вічні зависла неподалік — непримітною намистинкою на м'якій червонястій шворочці путівця. Так поволеньки, що побачене і відчуте змішуються, поглинаються, як сама дорога, з усіма мирними, одноманітними змінами темряви і світла, як заздалегідь відмірена нитка, намотувана на шпульку. Так поволеньки, поволесеньки, ніби цей розмірений, жахливий і безглуздий звук долинає із якогось дріб'язкового, нікчемного місця ген поза простором, ніби дух іде за півмилі перед своїм тілом. "Далеко чути, а ще не видно, — думає Ліна. Уявляє, що вже їде, знову їде. І снується гадка: — Буде так, неначе я їхала півмилі ще перед тим, як забралася на підводу, ще перед тим, як вона добралася до місця, де я чекала. А коли вона поїде вже без мене, то я все одно буду в ній ще півмилі". Ліна чекає, не дивлячись на віз, думки плинуть дозвільно, гладко й прудко, повні безіменних облич і голосів: "Лукас Берч? Кажете, що вам треба до Покагонтаса? Ось цією дорогою? Вона веде до Спринґвейла. Зачекайте тут. Незабаром буде підвода, підвезе вас". "Він, мабуть, ішов пішки весь шлях до Джефферсона, — міркує Ліна. — А я їхатиму й слухатиму про Лукаса Берча ще перед тим, як побачити його. Він чутиме підводу, але не знатиме, що це саме вона. Отже, почує мене, перш ніж побачить. Побачить нас двох, перш ніж пригадає".
Сидячи навпочіпки в тіні під стіною Вінтерботтомової конюшні, Армстід і Вінтерботтом побачили Ліну на шляху. Відразу спостерегли, що вона молода, вагітна й нетутешня.
— Цікаво, де це вона нагуляла собі таке черево, — сказав Вінтерботтом.
— Цікаво, чи здалеку несе його, — відповів Армстід.
— Мабуть, іде навідати когось у цих краях, — припустив Вінтерботтом.
— Мабуть, ні. Якби так, то я знав би. І там, у моїй окрузі, нікого такого немає. Бо інакше я б почув про це.
— Здається, вона знає, куди йти, — сказав Вінтерботтом. — По ході видно.
— Недалеко зайде сама-одна, матиме попутника, — зауважив Армстід.
Тим часом жінка повільно йшла зі своєю набухлою ношею, про яку годі було сумніватися. Чоловіки й не помітили кинутого на них погляду. Пройшла повз них, вбрана у безформну синю полинялу одежину, несучи пальмове віяло й тлумачок.
— Не зблизька вона добиралася, — мовив Армстід. — Чимчикує так, наче відміряла вже чималий шмат, а попереду теж неблизька путь.
— Либонь, гостювала в когось тут, — сказав Вінтерботтом.
— Кажу ж, що я б про таке почув, — заперечив Армстід.
Жінка йшла. Не озиралася. Зникла з очей, обважніла, повільна, некваплива й невтомна, як сам літній день у розповні. Щезла з розмови, а може, й із свідомості. Бо, трохи перегодивши, Армстід висловив те, що мав сказати. Щоб це зробити, він уже двічі приїздив сюди возом за п'ять миль і по три години сидів навпочіпки та попльовував у затінку під стайнею, з безмежною неквапливістю й ваганням, притаманними його поріддю. Треба було запропонувати свою ціну культиватора, якого хотів продати Вінтерботтом. Нарешті Армстід примружився на сонце й виголосив ціну, яку склав, лежачи в ліжку три дні тому.
— Знаю одного чоловіка в Джефферсоні. Я міг би купити в нього за ось такі гроші.
— То й купи, — відказав Вінтерботтом. — Це ж бо вигідна оборудка.
— Авжеж, — згодився Армстід. Сплюнув. Ще раз глянув на сонце й підвівся. — Гаразд. Пора мені додому рушати.
Забравшись на віз, він розбудив мулів. Тобто розрухав їх, бо ж тільки негр добере, спить мул чи ні. Допровадивши гостя до огорожі, Вінтерботтом сперся на горішню лату.
— Так-так, приятелю, — сказав він. — За такі гроші я б і сам купив той культиватор. Якщо ти цього не зробиш, то хай мене дідько вхопить, коли не придбаю за таку ціну. Той господар, либонь, має ще й пару мулів і ладен відступити їх за п'ять доларів. Га?
— Мабуть, — відповів Армстід. Рушив. Підвода заторохтіла й стала помалу поглинати милі. Він теж не озирається. Напевно, і вперед не дивиться, бо побачить жінку, що сидить у рові край дороги, допіру тоді, коли доїде майже до вершини пагорба. У мить, коли чоловік розпізнáє синю одежину, йому буде невтямки, чи подорожня взагалі зауважила віз. І ніхто не втямить, чи глянув він на цю жінку бодай раз, коли без жодних ознак руху вони помаленьку наближались одне до одного, коли підвода страх як поволі виповзала крутосхилом в аурі намацальної дрімоти й червонястої пилюки, коли мули ступали розмірено й сонно, раз у раз побрязкуючи упряжжю й стрижучи кролячими вухами. Як і раніш, мули ані не сплять, ані не прокидаються, коли Армстід спиняє їх.
З-під блякло-синього капелюшка, вилинялого не від води та мила, жінка спокійно й приязно дивиться на чоловіка, молода, миловидна, приємна, доброзичлива й насторожена. Вона ще не поворухнулася. Таке ж блякло-синє вбрання на її безформному нерухомому тілі. На колінах лежать віяло і тлумачок. Вона без панчіх. Босі ноги спочивають на дні мілкої канави. Запорошені важкі чоловічі черевики поряд них такі самі нерухомі. На завмерлому возі сидить Армстід, сутулий, з вицвілими очима. Бачить, що крайку віяла зшито чимсь такої самої барви, як капелюшок і вбрання.