Сім років тому Байрон, уперше потрапивши в Джефферсон і побачивши цю невелику вивіску з написом "Преп. Ґейл Гайтавер, д. б. Уроки малювання. Намальовані вручну різдвяні та інші святочні листівки. Проявлення світлин", зацікавився, що означає д. б., й запитав у людей. Йому відповіли: це не що інше, як Дурноверхий Безбожник. У Джефферсоні при прізвищі Гайтавера це означає не доктор богослов'я, а Дурноверхий Безбожник. Ось так сказали. І про те, що він одразу ж після навчання в семінарії приперся до Джефферсона, відмовившись від інших парафій. І про те, як скористався всіма своїми зв'язками, аби тільки дістати скерування до цього міста. І як, приїхавши з молодою дружиною, зійшов із потяга вже збудженим і став казати-розказувати старим чоловікам та жінкам — стовпам церкви, що він вибрав Джефферсон одразу ж, ще коли тільки вирішив стати священиком; раденький, торочив їм про те, як писав листи, завдавав мороки начальству, використовував усі свої зв'язки, щоб потрапити конче сюди. Звичайні городяни вчували в цій балачці радість баришувальника кіньми після вигідної оборудки. Мабуть, і старійшини церкви теж мали таке враження. Слухали з холодком, здивуванням і недовірою, бо здавалося, що він прагне одного — жити в цьому місті, а не служити в церкві перед її парафіянами. Неначе пасторові байдуже до людей, живих людей, і до того, хочуть вони його чи не хочуть. Молодий був, отож літні чоловіки і жінки спробували остудити цю запальну радість мовою про важливі церковні справи, про обов'язки церкви та його власні. Байронові багато чого розповіли, та все одно й за півроку молодий священик був такий самий збуджений; знай заводив мову про Громадянську війну, про свого вбитого діда-кавалериста, про підпалені в Джефферсоні склади генерала Ґранта й доходив до цілковитого безглуздя. Байронові сказали, що те саме пастор виголошував і з амвона, і за катедрою гарячкував, трактуючи проповідь як сон. Не як кошмар. Це щось таке, що лине прудкіше від слів Святого Письма, це смерч, який не потребує навіть торкнутися до ґрунту дійсності. І старим людям таке теж не подобалося.
"Здається, він навіть на амвоні не міг розплутати, відділити релігійні справи від цієї радої скакати учвал кавалерії, від цього діда, збитого кулею з коня на скаку. Та й, напевно, у мирському житті, вдома теж не міг. Мабуть, і не пробував, — думав Байрон. — І чого тільки чоловіки не виробляють своїм жінкам… Ось чому ті мусять бути сильні, ось чому аж ніяк не винні за те, що виробляють із чоловіками, задля них і через них. Адже сам Господь Бог знає, яка це непроста штука — бути чиєюсь дружиною".
Байронові описали пасторову дружину як невеличку тиху дівчину. Місто від самого початку вважало, що в ній нема нічого, що свідчило б на її користь. Однак у місті казали: якби Гайтавер був надійнішим, яким і належить бути священику, а не таким, що народився тридцять років після дня, коли підстрілили його діда на скаку, і жив цим днем усе своє життя, — то й з нею було б усе гаразд. Але він був не такий, і сусіди, часто чуючи, як жінка плаче в пастораті пополудні чи пізно вночі, тямили, що чоловік не знає, чим зарадити лихові, бо не збагне, в чому ж це лихо. Бувало, не приходила до церкви, де він відправляв службу, навіть у неділю, а люди видивлялися на пастора й дивувалися: чи помічає, що тут нема його дружини, чи усвідомлює хоча б, що має її, он той, котрий на амвоні вимахує руками, проповідує належну догму й приплутує до неї пущену учвал кавалерію, поразки й ратну славу, так само, як на вулиці, завівши мову про коней на скаку, приплутує хори звитяжних серафимів і розгрішення. Природно, старі чоловіки та жінки кінець кінцем дійшли висновку: те, що він виголошує Божого дня в Божому домі, межує зі справдешнім святотатством.
І Байронові розповіли, що після року життя в Джефферсоні жінчине обличчя набрало застиглого виразу. Коли церковні сестриці навідувалися до Гайтавера, стрічав їх один, метушився без піджака, в сорочці без комірця, й першої миті здавалося, що взагалі не тямить, навіщо вони прийшли й що йому робити. За якусь хвилину запрошував їх увійти й, перепросивши, виходив. Не чутно було ні звуку в домі, поки гості, сидячи у своїх святкових сукнях, перезираючись й оглядаючи кімнату, прислуховувались і нічого не чули. Та ось він повертався, у піджаку й при комірці, сідав і говорив про церкву та хворих, а жінки відповідали чітко й спокійно, все дослухаючись, зиркаючи на двері й, мабуть, розмірковуючи: а чи знає пастор те, що вони вважають уже відомим і певним?
Сестриці перестали ходити до нього. Невдовзі вже й не помічали пасторової жінки на вулиці. А він поводився так, ніби нічого поганого не діється. І тоді дружина стала відлучатися на день-два. Люди бачили, як вона сідає на ранковий потяг, як змарніло й схудло її обличчя, ніби вона ніколи не наїдається досита, як застигли її очі, що дивляться й ніби нічого не бачать. А священик пояснював, що дружина їздить відвідувати родичів десь на околиці штату, аж поки під час одного такого відлучення джефферсонівська жінка, яка приїхала до Мемфіса на закупи, побачила, як пані пасторова квапливо входить у готель. Саме в суботу ця джефферсонівка повернулася додому й розповіла про побачене. Наступного дня Гайтавер стояв за катедрою й знову сплутував релігію з кавалерією, дружина ж повернулася в понеділок і найближчої неділі — вперше за останні шість чи сім місяців — прийшла до церкви й сіла ззаду, зосібна. Якийсь час приходила щонеділі, а тоді знову зникла, цього разу серед тижня (було це в липні, стояла спека), і Гайтавер пояснив, що вона поїхала до родичів у село, там прохолода. Старійшини, літні чоловіки та жінки, видивлялися на нього й не могли добрати, чи сам він вірить у те, що каже, а молоді перемовлялися за його спиною.
І годі було второпати, чи вірить у те, що каже їм, чи переймається тим пастор, переплутавши релігію й застріленого на скаку діда, немовби дідове сім'я, з якого він походить, теж було тої ночі на коні, теж дістало смертельну кулю, і цієї миті спинився час для сімени, і нічого відтоді не сталося, не постало, навіть сам Гайтавер.