Розділ 20
Уже згасає останнє мідне світло присмерку, вже спорожніла й приготувалася до сну вулиця за низенькими кленами та вивіскою, обрамлена, немов сцена, вікнами кабінету.
Гайтавер пам'ятає, як замолоду, коли він після семінарії приїхав до Джефферсона, це присмеркове світло видавалося майже чутним, неначе дедалі тихший жовтий відголосок труб, що перероджується в тишу й чекання, звідки невдовзі вони постануть. Ще не змовкали труби, а йому вже здавалося, що в повітрі зароджується грім, не гучніший від шепоту чи поголоски.
Нікому про це він не казав. Навіть їй. Навіть у той час, коли ночами вони кохалися, коли ще не прийшли сором і відчуження, коли вона знала, а згодом — у відчуженні, каятті, до яких долучився розпач — ще не встигла забути, навіщо він сидить біля цього вікна й чекає ночі, нічної миті. Навіть їй, жінці. Цій жінці. Жінці (а не семінарії, як він колись вірив) — пасивній і безособовій, яку створив Бог, аби брати й берегти сім'я не тільки чоловікового тіла, але і його духу для Істини або чогось настільки близького до Істини, наскільки він насмілиться підійти.
У сім'ї він був одинак. Коли народився, батькові стукнуло п'ятдесят, а мати вже двадцять років важко хворіла. З часом він дійшов висновку, що до цієї хвороби довели харчі, які мама мусила споживати в останній рік Громадянської війни. Мабуть, у тому й була причина. Його батько не мав рабів, хоча доводився сином чоловікові, який свого часу був рабовласником. Сам теж міг стати таким. Однак, хоч народився, виріс і жив у такий вік і в такій країні, де мати рабів було дешевше, ніж не мати, він не хотів ні їсти того, що виростили й зварили чорні невільники, ані спати на ліжку, яке вони постелили. Тому у війну, коли його не було вдома, жінка мала такий городець, який подужала обробляти сама чи з нечастою допомогою сусідів. Приймати цю допомогу чоловік не дозволяв із тої причини, що не вдасться належно віддячитися.
— Бог подасть, — казав він.
— Що подасть? Кульбабки та лопуцьки?
— Тоді дасть шлунок, щоб це перетравити.
Він був проповідник. Щонеділі рано-вранці виїжджав із дому, й тільки за рік його батькові (це було ще перед одруженням сина), що мав добру славу в єпископальній громаді, хоча, скільки син себе пам'ятає, жодного разу не ходив до церкви, стало відомо, куди той учащає. З'ясувалося, що син, якому тільки-но минув двадцять один рік, щонеділі їздить за шістнадцять миль служити в маленькій закутковій пресвітеріанській каплиці. Батько посміявся. Син слухав той сміх так, ніби то був крик чи лайка: холодно, шанобливо, відчужено й мовчки. А наступної неділі, як завжди, подався до своєї пастви.
Коли почалася війна, син не був серед перших, що пішли на неї. Не був він і серед останніх. Пробув у війську чотири роки, з мушкета не стріляв і замість однострою носив темний сурдут, який придбав на весілля й у якому проповідував. Повернувшись додому шістдесят п'ятого року, й далі ходив у цьому вбранні, але назавжди перестав відтоді, коли перед сходами зупинилася підвода, два чоловіки підняли його, занесли в дім і поклали на ліжко. Жінка зняла сурдут і сховала в скриню на горищі. Там він пролежав двадцять п'ять років, до дня, коли проповідників син відчинив скриню, вийняв одежину й розправив сукно, ретельно складене руками, яких уже не було на світі.
Гайтавер згадує той сурдут тепер, сидячи край темного вікна в тихому кабінеті, чекаючи, коли відійдуть сутінки, настане ніч і затупотять копита. Мідне світло вже згасло, світ ширяє в зеленій зависі, що барвою і щільністю нагадує проміння, пропущене крізь кольорове скло. Скоро настане час сказати: "Уже скоро. Скоро вже". "Мені було вісім літ: — думає він. — Падав дощ". Здається, й досі пахне той дощ, жовтнева земля у вільготній печалі й затхлий зів скрині з відкинутим віком. А тоді — сурдут, акуратні складки. Спершу годі було зрозуміти, що це таке, бо приголомшливо нахлинули спогади про руки мами-покійниці, що торкалися цієї тканини. Тоді сурдут розгорнувся, помалу опадаючи. Йому, дитині, він видався величезним, пошитим на гіганта. Немовби саме сукно перейняло властивості велетенських героїчних тіней, що манячили на тлі гуркоту, диму й пошматованих знамен, а тепер заполонили сон і яву хлопчика.
Одежина була майже невпізнавана через латки. Шкіряні, грубо пришиті чоловічою рукою, латки з конфедератської сірої тканини, тепер вицвілої до барви торішнього листя, і ще одна, від якої теленькнуло серце: синя, темно-синя, викроєна з однострою Сполучених Штатів. Дивлячись на неї, на німий безіменний клапоть, цей хлопчик, народжений восени материного і батькового життя, малюк, тіло якого вже вимагало невсипущого нагляду швейцарського годинника, зазнавав тихого тріумфального жаху, від чого й хворів.
Того дня, за вечерею, він не міг їсти. Підводячи голову, батько, вже майже шістдесятилітній, щоразу стрічався поглядом із сином і бачив в очах жах, трепет і ще щось. То й спитав: "Що з тобою?" А хлопчик не міг відповісти, не міг говорити, лише видивлявся на батька й мав такий вираз обличчя, ніби тільки-но зазирнув у пекло. Вночі не міг заснути. Лежав, закляклий у своїй темній постелі, й навіть не тремтів, у той час як тато, єдиний живий родич, з яким сина відділяла така безодня часу, що її годі було виміряти десятиліттями, що й зовнішньої схожості не було, спав за стінами, стелями та підлогами. А наступного дня хлопчика знову діймала колька. Та не признався в цьому навіть негритянці, яка хазяйнувала в оселі й була йому і за няньку, і за маму. Помалу до нього поверталися сили. І ось одного дня хлопчик знову пробрався на горище, відчинив скриню, вийняв сурдут і, охоплений жахітливим тріумфом та хворобливою радістю, торкався синьої латки й прагнув дізнатися, чи вбив тато цього чоловіка, з чийого мундира її витято, і, ще дужче жахаючись, думав про глибину та силу бажання й боязні пізнати істину. А наступного ж дня, довідавшись, що батько поїхав навідати одного зі своїх сільських пацієнтів і навряд чи повернеться додому завидна, хлопчик пішов на кухню й сказав негритянці: "Розкажи мені ще раз про дідуся. Скількох янкі він убив?" І слухав про це без страху. Ба навіть без тріумфу, то була гордість.