— Ет, — не один чорт, чим бути. — Він якось втомно махнув рукою і з досадою пихнув цигаркою. — Ну, а ви як? Як ви живете, Маріє Василівно?
Він дивився на неї гостро й спостережливо. На лиці вона безперечно схудла й постаріла; на лобі, під очима й коло рота лягло кілька глибоких загрозливих зморщок, але все ж воно було ніжне й привабливе.
Марія Василівна вирівнялась стрункою постаттю й запитливо поглянула на доктора.
— А вам, знаєте, йде стиль пейзанки, справді, — гостро зауважив доктор.
— О, ви ще мені й компліменти! Ніби залицятися збираєтесь?
— Чому ні, я маю право.
— А жінка що скаже?
— В мене жінки нема.
— Значить, і досі паничуєте?
— Паничую, Маріє Василівно, певне, вже й довіку!
— Ну, дивись ти, як зарікається! Що ж то, зранене серце замолоду?
Марія Василівна лукаво й насмішкувато поглянула на нього. Та доктор гостро й з притиском відповів:
— А хоч би й так. Хіба в цім є що поганого?
— Я не кажу, але вірність одній — в наші часи це надто велика диковина.
— Ну, добре. Але як ви опинились у такім стані?
— "Как дошла ти дожізні такой"?
Марія Василівна засміялась, та швидко якось обірвала сміх і сумно зітхнула. Вона сіла на траву й, рвучи стеблинки, безнадійно і втомно задивилась на ліс.
— Так вийшло, Лесю! От, і більше нічого…
— Що за дурниці! Як то, так вийшло? Адже ви самі так зробили?
— Ні, знаєте. В цьому була, певне, моя доля…
— Заждіть, заждіть. Я все-таки дуже мало знаю про вас. По-перше, де ви тепер?
— Бачите ж, господарюю.
— Самі чи з ким?
— Ні, я вийшла заміж удруге.
— З ким же ви тепер?
— Кіндрата Тиковку знаєте?
— Те-те-те! Наша баринька опроститься задумала.
— Він головою товариства.
— Але як же ви, вибачайте, в таку історію втьопались?
Марія Василівна досадно прикусила стеблину бур’яну й замислилась.
А далі, ніби обриваючи глибоку задуму, тихо сказала:
— Ну, ви ж знаєте Миколу Петровича, мого першого чоловіка?
— Він останню пору, здається, був приват-доцентом[?] при університеті?
— Так. Ну, а потім забрали на війну. Під Перемишлем його, здається, й забили. Але я довго про це не знала. В мене родився хлопчик. Переїхала я сюди на батьківщину і все чекала Миколи.
Як почалась революція, хлопчик помер від шкарлятини. Наше господарство пограбували. Зосталась я сама, голісінька, без допомоги, безпорадна. Про Миколу вже стало звісно, що його нема в живих.
— Так, так. Значить, на землю сіли — феодалізм новий, — зауважив доктор.
— Ну, я вже не знаю, як. Я, по-перше, скинула з себе звичайний одяг, прибралась селянкою, ходила боса або в личаках, з людьми жила попросту.
— Толстовство. Це оригінально — пролетарська революція й толстовство.
— А що ви думаєте? Я придивилась до села й побачила, що в ньому є багато своєї простої й мудрої правди. А головне, вони живуть близько до землі, відчувають її постійну силу. І їм не страшно навіть лихоліття. Ви дивіться: в місті життя руйнувалось, там люди мучились. А тут стали множитись: набудували собі хат, жили так, як і раніш. В них простіше життя, знаєте, і його трудніш зруйнувати.
— Ну, а як же ви одружились?
Марія Василівна підозріло поглянула на нього й відповіла:
— Ну, ви знаєте, на землі не можна без цього.
— Виходить, чоловіка треба було, як живий реманент[?] у господарство?
— Не знаю. Просто так склалося. Важко одній було справлятись, важко жити самій стало. Ну й потягло якось.
— І ви пішли, Маріє Василівно?
— І я пішла, Лесику. І тепер, бачите, господарюю.
— Так, так. Оригінально, можна сказати!
Лесь неспокійно завозився на траві, вдруге запалив цигарку й замислився. Марія Василівна дивилась на нього запобігливо й вичікуючи. Та раптом вона озирнулась навкруги, поглянула на сонце і занепокоїлась.
— Лишенько! Вже скоро вечір, а я тут сиджу. Треба поспішати додому.
— А то чоловік гриматиме? — гостро поспитав Лесь.
— Та що там чоловік! Треба ж поратись. Прийде скотина, вечерю варити…
Вона швидко зв’язала вузлом одежину, взяла під руку сніп бур’яну й, поправивши хустку, вирівнялась, чекаючи доктора.
Той важко підвів голову й дивився на неї пронизливо й холодно.
— Ну, що, ходімо, Лесю?
— Ходімо, — байдуже відповів той.
Вони який час йшли мовчки, але, вийшовши на дорогу, Лесь знову поспитав її:
— Ну, що ж, ви вдоволені з свого життя?
— А що ж! Хліба-солі не купуємо, то й живемо собі, — жваво відповіла Марія Василівна.
Але раптом вона важко зітхнула й додала тихше:
— Ні, так як інколи подумаєш, стає страшно! Нашому братові це однаково як у могилі. Це гірше, як ото святі колись замуровували себе. Ти не людина, а якась річ, крутілка в господарстві. Ну й так, знаєте, трудно пристосуватись, а тебе ніхто тут не розуміє.
— Да! А хіба ви цього не передбачали раніш?
— Знаєте, в ту пору я була просто напоєна селянським духом і нічого більше не бачила.
— Мрійництво, ласкава пані, звичайне панське мрійництво!
— Ну, що ж, з того нікому не болить. Я сама несу за це спокуту.
— В тім-то й біда…
Вони ввійшли в смугу житів. На сизі хвилясті колосся лягали червоні тіні лісу. Марія Василівна гостро повернулась і поспитала:
— Ну, а як же вам живеться, Лесю?
— Мені?
Лесь важко поглянув і кволо махнув рукою.
— Ніяк, Марусю! Ну, живу, звичайно, працюю, але сказати, щоб мене це захоплювало. Ні!
— А ви так прагнули цього.
— А то ж завжди так буває, що милішим здається, доки його прагнеш, — то нуднішим стає, як його досягнеш.
— Чого ж так?
— Не знаю. Просто ми, вирванці з села, так багато витрачаємо сил на досягнення, що нам нічого не зостається на здійснення.
— Ніколи б не повірила, що ви можете так стомитись.
У вас було замолоду стільки енергії.
— Да, да Марусю! А ви так прекрасно співали і так завжди рясно сміялись, що я за той сміх готовий був би віддати все на світі.
— І рижі штани все провалили, Лесику?!
Марія Василівна сама засміялась з влучного дотепу й лукаво поглянула на доктора. Той ішов, важко похнюпивши голову, ніби не помічаючи жартів.
— Ці штани, Лесю, завжди стільки сміху давали нам, як тільки ви приходили було…
— Да, то була справді трагікомічна історія з штаньми.
Швидко за невеликим придолинком виросли притінені вітряки, за ними з густого листу тополь і вишняку показались сірі купи осель.