Станція, куди вона прийшла, була глуха й маленька. По-літньому було тут сумно, тихо й темно. Тільки з вікна станційного будинку лягала густа пляма світла в палісадник, а здалеку від стрілок тяглися жовті промені ліхтаря. В його смугах виказувалась якась темна постать коло діжки з водою.
Марія Василівна боязко поглянула в бік тої темної купи й обережно сіла на лавку. Вона сиділа непорушно й закам’яніло, в якімсь дивнім півзабутті.
Непомітно йшов ранок, крупнішали краплі туману в повітрі, із сходу рвався тихий студливий вітер. Але вона нічого того не помічала, тільки вчуваючи, як хтось гостро, до занімілого болю, натяг всі їй струни.
Коли вже розвиднилось, звідкись показався сторож і, протоптавшись покволо на платформі, підійшов і забив у дзвінок.
— Поїзд на Ромадан, Хорол, Кременчуг! Остановка на третій путі!
Тоді Марія Василівна ніби підскочила й заметушилася.
Вона швидко зібрала речі й пішла мерщій у коридор. Перед касою стояло вже кілька людей й нудились. Скарбник щось довго тримав кожного пасажира, і це давало привід жартам і стриманим наріканням. Коли черга дійшла до Марії Василівни, вона, на диво собі, розхвилювалась і, схиливши голову в віконце, майже пошепки сказала:
— Квиток до Києва!
І, стримавши хвилювання, додала:
— Третьої класи!
Скарбник застукав криворукими штемпелями й суворо кинув:
— П’ять п’ятдесят п’ять!
Марія Василівна схвильовано й розчервоніло закопалась у кишені пальта; нарешті, вийнявши звідти гроші, перепитала. І коли касир повторив їй, вона несміливо зауважила:
— Чого так дорого? Адже мені третьої класи!
— З 1-го липня надбавка на п’ятдесят відсотків!
— У мене тільки п’ять карбованців.
— Так чого ж ви голову морочите? Тільки пасажирів затримуєте!
І він сердито перекреслив квитка.
Марія Василівна одійшла від каси й безпомічно озирнулась.
Веселий селянин, що завзято ув’язував курей в кошелі, запримітивши її, насмішкувато й уразливо кинув:
— Не видали, значить?
— Розумієте, не хватає п’ятдесяти п’яти копійок. Хто ж знав, що квитки подорожчали?
— То буває. Нічого, молодичко, сьогодні погуляєш, а завтра поїдеш. Нічого, не журись!
Марія Василівна прикро поглянула на нього й мовчки вийшла з коридору. Вона поволі, поточеною ходою пішла по платформі. Там уже купчились окремі гуртки люду, чекаючи на потяг. Дехто сонно позіхав, двоє дівчат на лавці завзято лузали насіння й були байдужі до всього світу.
Марії Василівні стало до нестями нудно й прикро. Вона вчувала, як голосно шуміло в голові, а десь усередині тоскно й болісно рвалась нитка, і було порожньо до страху.
Вона, ніби ще тікаючи від самої себе, пройшла колією назустріч блідому вогнику стрілок.
Біля колії їй чомусь видалось неприємно від сили розляпаного шмаровидла.
В голові їй шуміли якісь плутані й порожні всередині кола, і вона з розпукою їх проганяла, і все ж не могла прогнати. Десь здалеку кричав потяг, і звук той лунко рвався між тополями на шляху.
Марія Василівна йшла далі назустріч потягові. В руках вона вчувала густі й холодні потоки олива. Вона силилась розламатись і з острахом відчувала, що пальці зовсім не слухаються і важко тягнуть до землі. Вона мимоволі сіла на рейки й уп’ялась байдуже-непорушним зором у молоде ранкове небо.
А тим часом з глибини степу вже сунув потяг, важко, по-бугаячи чмихав і кидав у лунке повітря бадьорі й січні звуки…
21/1 — 27 року
м. Київ