— ...тато прибуде до Копенгагену десь о п'ятій годині. Рейс на Крістіансанн відлітає чверть на дев'яту. Думаю, літак приземлиться в Х'євіку пів на десяту Отже, матиме у Копенгагені кілька годин... —Як це?
— Ну, я лише прослідковую його маршрут.
Вони їли й далі. Гільда витримала довгу паузу, а тоді знову запитала:
— Чи було щось чути від Уле та Анне?
— Телефонують час від часу. Приїдуть, певно, на канікули в липні,
— Не раніше?
— Ні, не думаю.
— То цього тижня будуть в Копенгагені...
— Що це має означати, Гільдо?
— Нічого. Про щось же треба говорити.
— Але ти вже кілька разів згадала Копенгаген.
— Справді?
— Ми говорили, що тато зробить пересадку.
— Мабуть, тому мені й спали на думку Анне та Уле.
Як тільки вони поїли, Гільда поскладала посуд на тацю.
— Мені треба читати далі, мамо.
— Що ж, читай, якщо треба...
Чи не забринів у її голосі докір? Вони ж домовлялися, що разом впорядкують човен до татового повернення.
— Тато взяв з мене обіцянку, що я дочитаю книжку, доки він повернеться.
— Власне, це мені не дуже подобається. Те, що його немає з нами, нічого не вдієш, але не повинен на віддалі керувати тим, що тут відбувається.
— Знала б ти, як він керує, — мовила Гільда загадково. — Із якою насолодою.
Гільда повернулася до своєї кімнати і знову взялася до чигання.
Раптом Софія почула стук у двері. Альберто кинув на неї суворий поглдд.
— Не дозволимо, аби нам заважали. Стук став сильнішим.
— Розповім тобі про одного дамського філософа, якому не припала до смаку філософія Гегеля, — почав Альберто.
Знову почувся грюкіт, та такий сильний, що аж двері затріщали.
— Це, очевидно, знову витівки майора, котрий прислав якогось фантастичного персонажа, аби подивитися, чи впіймаємося на його вудочку, — продовжував Альберто. — Подібні штучки нічого йому не коштують.
— Але якщо ми не відчинимо, йому нічого не коштуватиме розвалити цілий дім.
— Напевно, ти маєш рацію. Відчинімої
Вони підійшли до дверей. Судячи з грюкоту, Софія уявила собі за дверима велетня. Але на східцях стояла маленька дівчинка у квітчастій сукенці з довгим білявим волоссям. У руці вона тримала дві маленькі пляшечки, червону та синю.
— Привіт, — сказала Софія. — Хто ти?
— Мене звати Аліса, — відповіла дівчинка і засоромлено зробила реверанс.
— Так я й думав, — кинув Альберто. — Аліса з Країни Чудес.
— Але як вона знайшла сюди дорогу? Дівчинка сама відповіла:
— Країна Чудес — безмежний край. Це означає, що Країна Чудес є усюди, як і ООН. Тому наш край повинен стати почесним членом ООН. Ми матимемо власних представників у всіх комітетах. Бо ж і ООН походить з країни людських снів.
— Ох і майор, — буркнув Альберто.
— А що ти принесла? — спитала Софія.
— Я повинна передати Софії ці філософські пляшечки. Дівчинка простягнула їх Софії. Обидві пляшки були з
прозорого скла, тільки в одній — червона рідина, а в іншій — синя. На червоній пляшці було написано "ВИПИЙ МЕНЕ", а на синій — "ВИШНІ МЕНЕ ТАКОЖ".
У цю мить повз хатину пробіг білий кролик. Він мав на собі камізельку та піджак і рухався на задніх лапах. Перед самою хатиною він витягнув з камізельки годинник і сказав:
— Ой, я спізнююся.
І побіг далі. Аліса кинулася за ним. На ходу вона ще раз присіла в реверансі і крикнула:
— Знову починається.
— Передай вітання Діні та королеві, — гукнула Софія їй навздогін.
Аліса зникла. Альберто та Софія стояли на порозі, роздивляючись пляшечки.
— ВИПИЙ МЕНЕ та ВИПИЙ МЕНЕ ТАКОЖ, — прочитала Софія.
— Не знаю, чи слід це робити. Може, тут отрута. Альберто стенув плечима.
— Вони від майора, а все, що надходить від майора є свідомістю. Отож, це тільки сік з думок.
Софія відкрутила ковпачок червоної пляшечки і обережно приклала її до рота. Сік був солодкий і дивний на смак, та мало того: одночасно стало щось діятися з навколишнім світом. Озеро, ліс і хатина почали наче зливатися докупи. Усе навколо вона відчула як одну особистість, і цією особистістю була сама Софія. Дівчинка глянула на Альберто, але й він став ніби часткою її душі.
— Дивно, — сказала Софія. — Я бачу усе, як і раніше, тільки тепер усе пов'язане між собою. Я відчуваю довкілля, як єдину свідомість.
Альберто кивнув, а здалося, ніби Софія кивнула сама собі.
— Це — пантеїзм або філософія єдності, — сказав учитель. Світовий дух романтиків. Вони сприймали усе навколо як єдине велике "я". Це також і Геґель, котрий недооцінював індивідуума і все вважав виразом єдиного світового розуму.
— Може надпити і з другої пляшечки?
— Так велить напис.
Софія відкрила синю пляшечку і зробила великий ковток. Цей сік був більше свіжіший і кисліший, ніж червоний. Але й цього разу відбулася різка зміна довколишнього світу.
Упродовж секунди дія червоного напою припинилася, речі знову повернулися на попередні місця: Альберто став Альберто, дерева в лісі стали деревами, а вода — маленьким озерцем.
Та минула ще одна секунда, й усе знову розплилося. Ліс уже не був більше лісом, кожне щонайменше деревце стояло собі зосібна. Кожна найкрихітніша гілочка була наче маленькою казкою, про яку можна розповісти тисячу казок.
Зненацька маленьке озерце перетворилося на безкрає море, але не з огляду на широчінь чи глибину, а через блищики на поверхні та тонко викроєні бухточки. Софія розуміла, що могли б присвятити все життя спогляданню цього моря, та навіть якщо життя дійде свого кінця, озеро зостанеться незбагненною таємницею.
Софія глянула на крону дерева. Троє маленьких горобців були зайняті своєю веселою грою. Вона бачила їх на дереві ще тоді, коли пила з червоної пляшечки, але якось не по-справжньому. Червона рідина стерла всі суперечності та індивідуальні особливості. Софія зійшла з порога і схилилася над травою. Вона відкрила новий світ, так буває, коли вперше пірнеш під воду і наважишся розплющити очі. В мосі, поміж кущиками трави та стеблинами аж роїлося від живих істот. Софія бачила павука, котрий впевнено пробирався через мох... червону трав'яну блощицю, що розгойдувалася на стеблинці трави і крихітну армію мурашок, зайнятих спільною роботою. Та кожна мурашка все ж дріботіла лапками по-своєму.
Найбільше ж здивування чекало її, коли вона підвелася і глянула на Альберто, котрий ще стояв на порозі хатини. На Альберто вона дивилась тепер зовсім іншими очима, він був ніби істотою з чужої планети, або героєм з якоїсь іншої казки. Водночас і себе дівчинка сприймала по-новому, як неповторну особистість. Вона не просто була людиною і не просто п'ятнадцятирічною дівчинкою. Була Софією Амундсен і тільки нею.