Напруга між поняттями "бути" і "не-бути" зникне разом з поняттям "буде". Бо те, що має бути, означає, що воно є і водночас ще не є.
— Розумію.
— Розум Геґеля є динамічним розумом. Дійсності властиві суперечності, отже, опис дійсності також має бути суперечливим. Наведу тобі приклад: кажуть, данський фізик-атом-ник Нільс Бор повісив над входом до своєї домівки кінську підкову.
— На щастя.
— Це ж забобон, а Нільса Бора аж ніяк не можна назвати забобонним. Одного разу фізика відвідав друг. "Ти ж не віриш у такі речі", — сказав колега. "Ні, — відповів Нільс Бор, — але я чув, що це діє".
— У мене немає слів.
— Але відповідь була діалектичною, дехто сказав би навіть — суперечливою. Нільс Бор, як і норвезький поет Вінье, був відомий своїм "іронічним" світоглядом. Він сказав приблизно таке: "Існує два типи істини: поверхові істини, чия протилежність однозначно хибна, і глибокі істини, протилежні судження до яких у тій же мірі істинні".
— Які б це мали бути істини?
— Якщо я, наприклад, скажу, життя коротке...
— Погоджуюся.
— Однак в іншій ситуації я розведу руками і скажу, що життя довге.
— Маєш рацію. Частково, це також правда.
— Наведу тобі ще приклад, як діалектична напруга може викликати спонтанну дію, яка призведе до раптової зміни.
— ЧекаюІ
— Уяви собі дівчинку, котра завжди відповідає матері: "Так, мамо", "Добре, мамо", "Як хочеш, мамо", "Зараз зроблю, мамо".
— Мені аж мурашки побігли по спині.
— З часом маму почне дратувати постійна слухняність дочки. Врешті-решт вона вигукне сердито: "Перестань бути такою слухняною!" А дівчинка відповість: "Добре, мамо".
— Я би її вдарила.
— Правда ж? А що б ти зробила, якби вона відповіла: "Може, я хочу бути слухняною".
— Це була б дивна відповідь. Мабуть, також ударила б.
— Ситуація, іншими словами, забуксувала. Діалектична напруга досягла кульмінації. Тепер мусить відбутись якась зміна.
— Ляпас?
— Ми ще повинні згадати про останню рису філософії Ге-ґеля.
— Я слухаю.
— Пригадуєш, ми говорили, що романтики — індивідуалісти.
— "Таємний шлях веде всередину".
— Саме цей індивідуалізм знайшов свою "негацію" або заперечення у філософії Геґеля. Геґель великого значення надавав "об'єктивним" силам, мав на увазі родину та державу. Можна сказати, що Геґель крізь пальці дивився на індивіда. Він вважав індивіда органічною часткою суспільства. Розум або "світовий дух" стає зримим у стосунках між людьми.
— Поясни!
— Розум виявляється насамперед у мові. Мова формує нас. Норвезька мова чудово обійдеться без пана Гансена, але пан Гансен не дасть собі ради без норвезької мови. Отже, не окремий індивідуум творить мову, а мова творить індивідуума.
— Так воно і є.
— Не тільки мова формує індивіда, але й історичні умови, в яких він живе. І ніхто не може звільнитися від тих умов. Хто не знайшов свого місця в суспільстві, є неісторичною людиною. Пам'ятаєш, напевно, що ця думка була також важливою для афінських філософів. Як не можна уявити собі суспільства без громадян, так і громадяни не уявляються без суспільства.
— Зрозуміло.
— За Геґелем, держава є чимось "більшим", ніж окремий громадянин. Навіть більшим за суму громадян. То ж не можна "виписатися" із суспільства. Хто плює на суспільство, в якому живе, і прагне "віднайти себе", той просто блазень.
— Не знаю, чи цілком погоджуюся з цим, але хай уже буде...
— За Геґелем, не індивідуум "віднаходить себе", а "світовий дух".
— Світовий дух знаходить себе?
— Геґель стверджував, що дух світу повертається до себе триступенево. Це означає, що так він усвідомлює себе.
— Розкажи мені про ці сходи.
— Спершу "світовий дух" усвідомлює себе в індивідуумі. Геґель це називає суб'єктивним розумом. Вищої свідомості "світовий дух" досягає у родині, суспільстві та державі. Це, за Геґелем, об'єктивний розум, бо він виявляється у стосунках між людьми. Але існує ще третя сходинка...
— Я уважно слухаю.
— Найвищої форми самопізнання "світовий дух" досягає в абсолютному розумі. Абсолютний розум — це мистецтво, релігія та філософія. Філософія ж є найвищою з-поміж усіх формою розуму, бо у філософії "світовий дух" розмірковує над власною роллю в історії. Тільки у філософії "світовий дух" віднаходить сам себе. Філософію можна назвати дзеркалом "світового духа".
— Це настільки таємниче, що мені потрібний час, аби усе переварити. Але те, що ти сказав наостанку, мені сподобалося.
— Я сказав, що філософія — дзеркало "світового духа".
— Як гарно. Думаєш, це якось пов'язано із дзеркалом у мідній рамі?
— Якщо ти вже питаєш, то так.
— Що ти маєш на увазі?
— Я виходжу з тою, що це дзеркало відіграє особливу роль, бо дуже вже часто про нього йдеться.
— І, певно, здогадуєшся, яку саме роль?
— Ні, ні. Я мав на увазі тільки те, що про нього не говорилось би так багато, якби воно не мало якогось особливого значення для Гільди та її тата. Що це за значення, відповісти може тільки Гільда.
— Може це романтична іронія?
— Безнадійне запитання, Софіє.
— Чому ж?
— Бо не ми тим займаємося. Ми тільки беззахисні жертви такої іронії. Коли дитина малює щось на папері, не спитаємо ж ми папір, що той малюнок означає.
— Мені аж мороз побіг попід шкірою.
К'ЄРКЕҐОР
...Європа на шляху до бажрутсгва..,
Гільда поглянула на годинник. Минула четверта. Вона поклала папку на письмовий стіл і бігцем кинулася на кухню. Треба скоренько віднести харчі до шопи, поки мама не втратила надії дочекатися її. Дорогою вона кинула погляд на дзеркало в мідній рамі.
Гільда швиденько поставила чайник на плиту і в шаленому темпі взялася намащувати хліб.
Так, вона таки зіграє з татом жарт. Дівчинка усе більше почувала себе спільницею Софії та Альберто. Це розпочнеться вже в Копенгагені...
Незабаром вона вже була в шопі з повною тацею.
— Ось другий сніданок, — сказала вона. Мама тримала в руці шліфувальний папір. Вона відгорнула з чола запорошене волосся.
— Але тоді пропустимо обід. Вони сіли на причалі і почали їсти.
— Коли приїжджає тато? — спитала Гільда за якийсь час.
— У суботу. Ти ж знаєш.
— Коли саме? Ти казала, що спершу він приземлиться у Копенгагені.
— Ну-у...
Мама жувала канапку з паштетом та огірком.