— У мене таке відчуття, наче ми говоримо про сумління. Бо усі люди мають сумління.
— Так, описуючи закон моралі, Кант ошісує людське сумління. Ми не можемо довести того, що підказує нам совість, ми це просто знаємо.
— Деколи я буваю мила й привітна з іншими лише тому, що хочу мати з цього вигоду. Наприклад, прагну популярності.
— Однак, якщо ти ділишся з іншими лігше задля популярності, то чиниш це не з поваги до закону моралі. Можливо, дієш у згоді з ним, — і це добре, — але, аби назвати вчинок справді моральним, мусить цей вчинок бути перемогою над самим собою. Лише тоді, коли відчуєш, що твоїм обов'язком є дотримуватися закону моралі, можна говорити про моральний вчинок. Тому Кантону етику ще називають етикою обов'язку.
— Я можу вважати за свій обов'язок збирати кошти для Дитячого Червоного Хреста або для Церковного комітету допомоги злиденним.
— Вирішальним фактором у цьому буде твоє переконання, що робиш правильно. Навіть якщо зібрані тобою гроші загубляться по дорозі чи якось інакше не дійдуть до тих, хто у потребі, ти всеодно діяла за законом моралі. Ти діяла згідно з правильніш наміром, а за Кантом, саме намір є вирішальним у тому, що ми називаємо морально правильним вчинком. Результат вчинку не є вирішальним. Тому Кантову етику ми ще називаємо етикою наміру.
— Чому для нього так важливо було знати, дієш за моральним законом чи ні? Хіба не важливіше, аби наші вчинки справді служили людям?
— О, так, Кант, напевно, не суперечив би цьому. Але тільки діючи свідомо, у згоді з моральним законом, ми діємо, як вільні люди.
— Лише дотримуючись закону, чинимо вільно? Чи не дивно це звучить?
— На думку Канта, зовсім ні. Пам'ятаєш, він висунув постулат про вільну волю людини? Це дуже важливий пункт, бо Кант також вважав, що усе відбувається за законом причинності. Звідки ж тоді взятися вільній волі?
— Тільки не питай мене.
— Тут Кант розполовинює людину. У цьому він нагадує Декарта, котрий стверджував, що людина "двоїста істота", бо має тіло і розум. Як істоти, наділені органами чуття, ми повністю підпорядковуємося непорушним законам причинності, вважав Кант. Ми не керуємо своїми відчуттями, вони неухильно напливають і впливають на нас, хочемо ми цього чи ні. Однак люди — істоти не лише чуттєві. Ми, окрім того, ще істоти розумні.
— Поясни!
— Як істоти чуттєві ми повністю належимо устрою природи і тому підпорядковуємося законам причинності. З цього погляду ми не маємо жодної вільної волі. Але як істоти розумні належимо до світу "речей у собі", тобто світу в собі, незалежного від наших відчуттів. Лише керуючись "практичним розумом", який дає нам право морального вибору, можемо говорити про нашу вільну волю. Якщо ж ми ухиляємося від морального закону, тоді самі вже визначаємо закон, яким керуємося.
— Так. частково, це правда. Я сама, або щось у мені, велить, аби я не поводилася з іншими непорядно.
— Вирішуючи не поводитися підло, — хоч це й може суперечити твоїм інтересам, — ти дієш, як вільна людина.
— Не можна бути вільним і незалежним, прислуховуючись тільки до власних бажань.
— Леїко стати "рабом", навіть рабом власного егоїзму. Натомість незалежність та воля ставлять нас вище власних бажань та забаганок.
— А як бути з тваринами? Вони керуються лише своїми бажаннями та потребами. У них немає достатньої волі, аби керуватися моральним законом?
— Ні, немає. Саме ця воля робить нас людьми.
— Тепер я зрозуміла.
— На завершення можемо ще сказати, що Кантові вдалося вказати шлях з безвиході, у яку потрапила філософія через суперечку між раціоналістами та емпіриками. Разом з Кантом завершилася ціла епоха в історії філософії. Кант помер 1804 року, перед самим розквітом романтизму. На надгробному камені на могилі філософа в Кенігсбергу викарбувано один з найвідоміших його висловів: "Існують дві речі, котрі сповнюють душу зачудуванням та благоговінням, — написано там, — і це є "зоряне небо наді мною та моральний закон у мені". І Кант продовжує: "Вони служать мені доказом того, що Бог є наді мною, і Бог є у мені".
Альберто відхилився на спинку крісла.
— Більше нічого не спадає на думку, — сказав він. — Вважаю, що найважливіше про Канта ми сказали.
— До того ж, уже чверть на п'яту.
— Однак це ще не все. Зачекай, будь ласка, хвилинку.
— Я ніколи не покидаю урок, доки не дозволить учитель.
— Чи казав я тобі, що, за Кантом, ми не маємо жодної волі, якщо живемо як істоти, наділені тільки органами чуття?
— Було щось таке.
— Але якщо послуговуватимемося універсальним розумом, будемо вільними і незалежними. Про це я також говорив?
— Так. Чому ти ще раз повторюєш?
Альберто нахилився до Софії, глянув їй пильно увічі і прошепотів:
— Не вір усьому, що бачиш, Софіє.
— Що ти маєш на увазі?
— Просто відвернися, дитя моє.
— Тепер я не розумію, про що йдеться.
— Звичайно говорять: "не повірю, доки не побачу". Але й тоді ти не повинна вірити.
— Ти якось уже казав щось подібне.
— Йшлося про Парменіда, маєш рацію.
— Але я й далі не розумію, про що ти зараз говориш.
— Ну ось сиділи ми собі мирно на порозі і розмовляли, а тут з води виринає отой "морський змій".
— Смішно, правда?
— Зовсім ні. Потім приходить Червона Шапочка: "Я шукаю будиночок своєї бабусі". Це турбує мене, Софіє. Однак це лише чергові витівки майора. Як лист на шкуринці банана та незвичайна гроза.
-Гадаєш
— Я вже тобі казав, у мене є план. Допоки ми послуговуємося своїм розумом, не вдасться йому обвести нас довкола пальця. Доти ми, у певному сенсі, вільні. Бо він може влаштувати так, що те чи інше сприйматимемо тільки відчуттями, мене уже ніщо не здивує. ХаЙ би навіть небо потемніло від зграї летючих слонів, я б тільки усміхнувся. Сім плюс п'ять всеодно дорівнює дванадцять. Це знання, котре переживе усі ті мультиплікаційні ефекти. Філософія — пряма протилежність казці.
Софія на якусь мить завмерла і не відводила від Альберто здивованого погляду.
— Тепер можеш іти, — сказав він нарешті. — Я запрошу тебе на зустріч з романтизмом. Почуєш про Геґеля та К'єркеґора. Залишається тільки тиждень до того, як майор приземлиться в аеропорту Х'євік. До того часу нам треба звільнитися від його клейкої фантазії. Більше я нічого не скажу. Софіє. Але ти повинна знати, що я розробляю дивовижний план для нас обох.