— Але коли я думаю про щось, то це я думаю. І коли рухаюся, то саме я рухаюся. Для чого втягувати сюди Бога?
— Мені подобається твоя заанґажованість. Але хто ти? Ти— Софія Амундсен та водночас і вираз чогось нескінченно більшого. Звичайно, ти думаєш і ти рухаєшся, але хіба не можна сказати, що це природа снує твої думки і природі рухається в тобі. Усе залежить від того, через яку лінзу вирішиш дивитися.
— Гадаєш, я не керую сама собою?
— Гм... Можливо й залишена тобі певна довільність у руханні пальцем. Але він може рухатися тільки згідно зі своєю природою. Йому ніяк не вдасться зіскочити з руки і пострибати по кімнаті. Так і ти займаєш своє місце у цілості, дитя моє. Ти — Софія, але ти також — палець на руці Бога.
— Отже, Бог визначає усе, що б я не робила?
— Або природа, або закони природи. Спіноза вважав, що Бог — чи закони природи — є внутрішньою причиною усього, що відбувається. Він не є зовнішньою причиною, бо Бог знаходить свій вираз через закони природи і тільки через них.
— Не бачу різниці,
— Бог — не лялькар у ляльковому театрі, який смикає за ниточки і так керує виставою. Такий "повелитель маріонеток" управляє ляльками ззовні, отже, він є "зовнішньою причиною" руху ляльок. Інша річ — Бог. Бог керує світом за законами природи. Бог — або природа — є "внутрішньою причиною" усього, що відбувається. Усе в природі, можна сказати, відбувається з потреби. Спіноза мав детерміністський погляд на життя природи.
— Щось подібне ти, здається, вже говорив раніше.
— Мабуть, ти маєш на увазі стоїків. Вони також були переконані у потребі всього, що відбувається. Тому так важливо зустрічати свою долю із "стоїчним спокоєм". Людям не слід давати волю своїм емоціям. Так коротко можна сформулювати етику Спінози.
— По-моєму, я схопила суть. Але мені зовсім не подобається думка, що не я сама собі пані.
— Давай знову повернемося до того хлопчика з кам'яного віку, що жив тридцять тисяч років тому. Він підріс, став полювати зі списом на диких тварин, полюбив жінку, яка стала матір'ю його дітей, і, напевно, поклонявся богам племені. Невже ти думаєш, що він сам визначав свою життєву поведінку?
— Не знаю.
— Або уяви собі африканського лева. Хіба він сам вирішив вести хижацьке життя і тому кидається на антилопу? Чи міг би він прийняти рішення стати вегетаріанцем?
— Ні, лев живе за своєю природою.
— Правильно, за законами природи, І ти також Софіє, бо і ти є природою. Ти можеш, звичайно, закинути, опираючись на Декарта, що лев — тварина, а не людина, і не може мати свого волевиявлення. Візьмемо тоді за приклад немовля. Воно кричить і плаче, а коли не одержить молока, починає смоктати палець. Чи є у немовляти своє волевиявлення?
-Ні.
— Коли ж у дитини з'являється воля? У дворічному віці дитя стрибає і тицяє навкруги пальчиком. Коли йому три рочки, не дає й хвилини спокою мамі, а у чотирирічному віці воно несподівано починає боятися темряви. Де ж волевияв, Софіє?
— Я не знаю.
— Ось такій дівчинці сповнюється п'ятнадцять, вона крутиться перед дзеркалом і експериментує з косметикою. Може, тепер вона приймає особисті рішення і робить, що заманеться?
— Я розумію, про що йдеться.
— Дівчинка — Софія Амундсен, тут сумніву немає. Але вона також живе за законами природи. Суть тільки в тому, що вона не усвідомлює цього, бо за кожною річчю криється дуже багато заплутаних причин.
— Не хочу більше нічого чути.
— Однак тобі доведеться відповісти на останнє запитання. Два дерева одного віку ростуть у великому саду. Одне росте на сонячному місці і має чудовий доступ до поживних речовин та води. Друге росте на пісній землі і в затінку. Яке з них більше? І котре краще родить?
— Очевидно те, яке має кращі умови росту.
— За Спінозою, це дерево вільне. Воно має повну свободу для розвитку своїх вроджених можливостей. Однак, якщо це яблуня, то у ній не закладена можливість родити груші або сливи. Те ж саме відбувається і з нами, людьми. Наш ріст і наш розвиток може бути загальмований певним зовнішнім примусом, наприклад, політичними умовами. І лише, коли зможемо "вільно" розвивати наші вроджені можливості, житимемо, як вільні люди. Внутрішні причини і зовнішні умови впливають на нашу життєву поведінку точнісінько так само, як і на хлопчика з кам'яного віку у Ріндалені, на африканського лева та яблуню в саду.
— Я уже майже здалася.
— Спіноза наголошував, що тільки одна істота повністю є "причиною самої себе" і має повну волю дій. Тільки Бог або природа не знає жодних обмежень. Людина може прагнути до свободи, щоб жити без зовнішнього примусу. Але ніколи їй не осягнути "вольної волі". Ми не владні над своїм тілом, яке є модусом атрибуту протяжності. Ми не владні і над своїми думками. Отже, людина не володіє "вільною душею", душа, по суті, ув'язнена в механічному тілі.
— Саме це не так легко зрозуміти.
— Спіноза вважав, що такі людські пристрасті, як честолюбство й хіть, стають нам на дорозі у досягненні щастя та гармонії. Та якщо ми збагнемо, що усе відбувається з потреби, то зможемо інтуїтивно пізнати природу як цілість. Ми зможемо прийти до кришталево ясного висновку, що все пов'язане між собою, що все — єдине. Мета — охопити все одним поглядом. Лише тоді здобудемо найвище щастя і душевний спокій. Це й мав на увазі Спіноза, коли казав дивитися на все "sub specie aetemitatis".
— Що це означає?
— Дивитися на все "з погляду вічності". Хіба не з цього ми почали?
— На цьому і закінчимо. Мені треба додому. Альберто підвівся, взяв з книжкової полиці велику миску
з фруктами і поставив її на столик.
— Може, почастуєшся, перш ніж іти додому?
Софія спокусилася бананом, Альберто взяв зелене яблуко. Дівчинка надламала вершок банана і почала стягати шкірку.
— Тут щось написано, — раптом вигукнула вона, —Де?
— Тут, на внутрішньому боці бананової шкуринки. Написано начебто чорною тушшю...
Софія нахилилася до Альберто і показала йому банан. Філософ прочитав уголос:
"Це знову я, Гільдо. Я усюди, дитя моє. Найщиріші вітання з днем народження".
— Дуже смішно... — мовила Софія.
— Його витівки все зухваліші.
— Та хіба таке... можливе? У Лівані вирощують банани? Альберто похитав головою.