— Цей висновок він прийняв за точку відліку і пішов далі. Що стосується усіх наших уявлень про зовнішню реальність — наприклад, про Сонце та Місяць, — вони можуть бути образами з наших снів. Але й зовнішня реальність має свої властивості, які ми можемо пізнати за допомогою розуму. До них належать математичні категорії, тобто усе, що піддається вимірюванню, — довжина, ширина, висота. Такі "кількісні" властивості є для розуму такими ж зрозумілими та чіткими, як і те, що я мисляча істота. "Якісні" властивості — колір, запах, смак — пов'язані з нашим апаратом відчуттів і не описують зовнішньої дійсності.
— Однак природа не є сном?
— Ні. У цій точці Декарт знову повертається до нашого уявлення досконалої істоти. Якщо розум пізнає щось чітко, як у випадку з математичними категоріями зовнішньої реальності, то таким воно і має бути. Бо досконалий Бог не ошукував би нас. Декарт покликається на Божу гарантію: те, що осягаємо розумом, відповідає дійсності.
— Хай буде так. Тепер він прийшов до переконання, що сам є мислячою істотою, що існує Бог і зовнішня реальність.
— Але зовнішня реальність істотно відрізняється від реальності думки. Декарт стверджував, що існує дві форми дійсності або дві "субстанції". Одна субстанція — це мислення або "душа", а друга — протяжність або "матерія". Душа є тільки свідома, не займає місця у просторі, а тому її не можна поділити на дрібніші частинки. Матерія, навпаки, — тільки протяжна, існує у просторі і ділиться на усе менші і менші частки, зате не має свідомості. За Декартом, обидві субстанції походять від Бога, бо тільки існування Бога ні від чого не залежить. І хоч "мислення" та "протяжність" походять від Бога, вони цілком незалежні одне від одного. Думка залишається вільною щодо матерії і навпаки: матеріальні процеси відбуваються окремішньо від думки.
— Тому творіння Бога роздвоєне?
— Саме тому ми говоримо, що Декарт дуаліст. Це означає, що він проводить чіткий поділ на духовну реальність та реальність протяжну. Тільки людина, наприклад, має душу. Тварини уже цілком і повністю належать протяжній реальності, вони живуть і рухаються лише механічно. Декарт розглядає тварин як певні складні автомати. Що стосується протяжної реальності, він, як і матеріалісти, повністю приймає механістичне трактування дійсності.
— Дуже сумніваюся, що Гермес якась машина або автомат. Декарт ніколи, мабуть, не любив тварин. А ми самі? Невже ми також автомати?
— І так, і ні. Декарт прийшов до висновку, що людина — істота подвійна, вона думає і займає місце у просторі, отже, має душу і протяжне тіло. Щось подібне стверджували ще Авґустин і Тома Аквінський. Вони вважали, що людина, як і тварина, має тілочале, подібно до ангелів, має ще й дух. За Декартом, людина є елементом делікатного механізму. Але вона має ще й душу, яка дуже вільно поводиться щодо тіла. Тілесні процеси не мають такої свободи, вони підкоряються певним законам. Процес мислення відбувається не в тілі, а в душі, яка абсолютно незалежна від протяжної реальності. Додам тільки одне: Декарт зовсім не заперечував можливості, що тварини також мислять. А якщо вони мають таку здатність, то двоїстий поділ на "мислення" та "протяжність" стосується і їх.
— Про це ми уже говорили раніше. Якщо я вирішу побігти до автобуса, то увесь "автомат" почне рухатися. А якщо автобус втече, то в мене покотяться сльози.
— Навіть сам Декарт не міг заперечити постійного взаємовпливу душі та тіла. Допоки існує душа у тілі, вона пов'язана з ним спеціальним органом, який знаходиться у мозку, і який він назвав "шишкоподібною залозою". Саме тут відбувається постійна взаємодія "духу" та "матерії". Тому душу вічно збурюють почуття та емоції, викликані потребами тіла. Однак душа здатна відірватися від таких "ницих" імпульсів і функціонувати незалежно від тіла. Потрібно тільки передати владу розумові. Навіть якщо мене нестерпно болить живіт, сума кутів трикутника й надалі дорівнюватиме 180°. Так, думка здатна піднятися над тілесними потребами і повестися "розумно". Якщо прийняти-такий погляд, то душа займає суверенну позицію щодо тіла. Наші кості старітимуть і ламатимуться, спина згорбиться, а зуби випадуть, проте 2+2 завжди дорівнюватиме 4, доки працюватиме наш розум. Бо розум не старіє і не горбиться. Старіє тільки наше тіло. Для Декарта "душею" є сам розум. Ниці емоції та настрої, такі як хіть та ненависть, тісно пов'язані з функціями тіла, а отже, з протяжною реальністю.
— Ніяк не можу збагнути, чому Декарт порівнює тіло з машиною чи автоматом.
~ А це тому, що у часи Декарта всі надзвичайно захоплювалися машинами та механізмами, які, на перший погляд, функціонували самі собою. Слово "автомат" означає те, що само рухається. Такий "сам собою" рух був, звичайно, ілюзією. Астрономічний годинник, наприклад, сконструювали і склали люди. Декарт наголошував, що такі штучні апарати складені дуже простим способом з невеликої кількості деталей, порівняно з кількістю кісток, м'язів, нервів та судин, з яких складаються тіла тварин та людей. Чом би було Богові не створити людей та тварин за законами механіки?
— Нині багато говорять про "штучний інтелект".
— Це автомати нашого часу. Ми створили машини, які можуть ввести нас в оману, начебто вони й справді розумні. Такі машини налякали би Декарта. Можливо, він засумнівався би, що людський розум не такий вільний та самостійний, як йому здавалося. Немало філософів вважає, що духовне життя людини має такі ж обмежені можливості, як і тіло. Людська душа незмірно складніша, ніж база даних, але багато хто думає, що нас також хтось запрограмував. Ось поглянь, Софіє.
Альберто показав на великий письмовий стіл, що стояв у протилежному кутку кімнати, а на ньому — маленький комп'ютер. Філософ підвівся і пішов до нього, Софія за ним. Альберто увімкнув комп'ютер, угорі екрана з'явився значок "С:". Тоді він набрав слово "Лайла" і сказав:
— Це передова програма спілкування. На екрані з'явився текст:
"Привіт. Я називаюся Лайла, Ти зручно вмостилася?" Софія натиснула три літери.
"Так" — написала вона, усе ще стоячи. Та ось Альберто підсунув до неї стілець,