Усі маленькі діти обдаровані такою здатністю. Але з часом втрачають її. Вони підростають, і здатність дивуватися зникає. Чому так відбувається? Чи знає Софія Амундсен відповідь на це?
Отже, якби немовля вміло розмовляти, воно розповіло б, яким дивовижним є світ, у який воно прийшло. Але навіть якщо дитя не говорить, ми бачимо, як воно тицяє навколо себе пальчиком і хапає усі речі в кімнаті.
Поступово народжуються перші слова, і щоразу, угледівши собаку, дитина зупиняється й гукає "гав-гав".
Ми спостерігаємо, як вона гацкає у візочку і плеще ручками: "Гав-гавІ Гав-гавІ" Ми, з нашими роками за плечима, трохи розгублюємося перед таким нестримним захопленням малюка. "Так-так, це "гав-гав", — кажемо ми поблажливо, — "а тепер сядь спокійно і не гицай*. Ми зовсім не поділяємо захоплення дитини. Ми вже бачили чимало собак на своєму віку.
Можливо, подібна сцена повторюватиметься ще безліч разів, перш ніж дитина проходитиме повз собаку, вже не шаленіючи від радості. Чи повз слона, чи повз бегемота. Та задовго до того, як дитина навчиться мислити по-філософсь-ки, світ стане для неї звичною річчю.
Шкода! — скажеш ти.
Моє завдання — зробити так, аби ти не опинилася серед тих, хто сприймає світ як даність, люба Софіє. Про всяк випадок ми проведемо в думці кілька експериментів, перш ніж візьмемося до самого філософського курсу.
Уяви собі: якогось дня ти зібралася до школи. І раптом на стежці перед собою побачила маленький космічний корабель. А з нього вийшов маленький марсіанин, став на моріжку і пильно приглядається до тебе...
Про що ти подумаєш такої миті?
Невже тебе ні разу не вражала думка, що ти сама — такий ось марсіанин?
Імовірно, що тобі колись заманеться досліджувати походження якоїсь іншої планети. Ми зовсім не знаємо, чи існує життя на тих інших планетах. Але ще ймовірніше, що тобі захочеться дослідити саму себе. Одного дня ти раптом спинишся, мов громом уражена, і сприймеш себе зовсім інакше. Можливо, це станеться саме під час прогулянки в лісі.
— Я дивовижна істота, — подумаєш ти. — Я загадкова тваринка.
Ти відчуєш себе Сплячою Красунею, яка збудилася після столітнього сну. Хто я? — запитаєш ти. От вовтузишся на земній {сулі десь у Всесвіті. А що таке Всесвіт?
Якщо тобі пощастить пізнати саму себе, то ти збагнеш і загадкового марсіянина, про якого ми згадували на початку. Ти не лише побачила істоту із Всесвіту, а й пізнала зсередини, що ти така ж загадкова істота.
Збагнула, Софіє? Але спробуймо вдатися до ще одного уявного експерименту:
Тато, мама і дво— або трирічний Томас сидять уранці в кухні і снідають. Невдовзі мама підводиться з-за столу, відвертається до плити, і раптом... так, раптом тато починає літати під стелею, а Томас сидить і каже:
"Татко літає!"
Безперечно, Томас здивується, але прийме це, як належне. Тато робить стільки дивних речей, що невеличка прогулянка над кухонним столом не зможе змінити щось в очах сина. Щодня тато голиться чудесною машинкою, час від часу видирається на дах, щоб полагодити телевізійну антену, або ж устромляє голову під капот автомобіля і потім вилазить з-під нього чорний, як негр.
Тепер мамина черга. Вона почула Томасові слова й різко обертається. Як, на твою думку, реагуватиме вона, побачивши татуся у вільному польоті над кухонним столом?
Чому мама й Томас реагували так по-різному, як ти вважаєш?
Причина — у шаблонному мисленні. (Запам'ятай собі). Маму вчили, що люди не можуть літати. Але ж не Томаса. Він усе ще не має поняття, що буває, а чого не буває в цьому світі.
А як же із світом, Софіє? Гадаєш, він є? Адже й світ сам перебуває у стані вільного польоту.
Найсумніше те, що, підростаючи, ми поступово звикаємо не тільки до дії закону земного тяжіння. Ми водночас звикаємо і до Всесвіту, як такого.
Отже, чим дорослішими стаємо, тим швидше втрачаємо здатність дивуватися з довкілля. Ми втрачаємо щось дуже суттєве. Те, що філософи намагаються знову пробудити до життя. Щось добре нам знане колись — ще задовго до того, як ми навчилися мислити.
Я уточню. Хоч філософські питання стосуються усіх людей, та не кожен стає філософом. З різних причин більшість людей так поглинають будні, що здатність захоплюватися життям відсувається далеко на задній план. (Вони запорпу-ються глибоко в кроляче хутро, зручно там умощуються і не покидають його все своє життя).
Для дитини світ — і все, що в ньому є, — щось нове, захопливе. Таке сприйняття властиве не всім дорослим. Більшість із них сприймає світ, як щось цілком буденне.
Саме тут філософи є почесним винятком. Філософи ніколи не зуміють призвичаїтися до навколишнього світу. Світ залишається для них чимось фантастичним, навіть загадковим та містичним. Філософи й діти мають, отже, одну дуже важливу спільну рису. Як бачиш, філософ усе життя залишається таким же вразливим, як мале дитя.
А зараз вибирай, люба Софіє. Або ти дитина, для якої світ ще не встиг стати буденним. Або ти філософ, який докладе всіх зусиль, щоб світ для нього таким не став.
Якщо ж ти тільки похитаєш головою, не усвідомивши себе ні дитиною, ні філософом, це означатиме, що ти уже стала буденно-домашньою, і світ більше не вражає тебе. У цьому випадку тобі загрожує небезпека. Задля порятунку потрапив тобі до рук цей курс філософії.
Мені зовсім не хочеться, щоб ти опинилася серед інертних та байдужих людей. Я хочу, щоб ти жила свідомим життям.
Ти одержуватимеш лекції безкоштовно. Отож ніхто тобі не поверне грошей, якщо ти не пройдеш курсу. Ти маєш повне право перервати навчання, коли забажаєш. Достатньо покласти повідомлення для мене у поштову скриньку. Жива жаба чудово підійде для цього. В усякому разі щось зелене, от аби лишень поштар не перелякався до смерті.
Короткий підсумок. Білого кролика витягли з порожнього капелюха. Але тому, що це дуже великий кролик, трюк триває вже багато мільярдів років. На самісіньких кінчиках тонких шерстинок народилися усі людські діти. Вони мають змогу захоплюватися чудесним мистецтвом фокусника. Та чим старшими стають діти, тим глибше спускаються у надра кролячого хутра. І там зостаються, у затишку, ніколи більше не зважуються видряпатися тонкими шерстинками знову догори. Лише філософи вибираються у сповнену небезпек мандрівку до межі духу і буття. Дехто не втримується й гепає додолу, а дехто, міцно вчепившись за шерстинку, намагається докричатися до всіх тих людей, які сидять собі глибоко вдолі у затишних м'яких кубельцях кролячого хутра, сито жеруть та добре п'ють. — Любі дами й панове, — волають вони. — Ми летимо в порожнечі! Але нікого з людей унизу не хвилює, про що там гукають філософи. — Чхати нам на кількох бунтарів, — запевняють вони. І продовжують балачку, ніби нічого й не сталося: Чи можеш подати мені масла? Який стан банківських акцій на сьогодні? Скільки коштують помідори? Ти чула, леді Ді знову при надії.