— Я запитала, якою була подальша доля грецької філософії?
— Можеш собі уявити велику ріку, яка в одному місці розділилася на три рукави, щоб потім знову злитися в одне русло?
— Мабуть, можу
— Так само греко-римська культура розділилася на римо-католицьку на заході, візантійську на сході та арабську на півдні. Хоч це і дуже спрощено, але можемо сказати, що неоплатонізм поплив на захід, Платон — на схід, а Аристотель — до арабів, на південь. Однак у кожному з трьох рукавів залишилося щось від усього. Наприкінці епохи середньовіччя усі три рукави злилися воєдино в Північній Італії. Арабський вплив прийшов від арабів з Іспанії, грецькі впливи — з Греції та Візантії. Тепер починається "ренесанс", "відродження" античної культури. Антична культура пережила довге середньовіччя.
— Розумію.
— Але не будемо випереджати подій. Поговоримо спершу про середньовічну філософію, дитя моє. І досить мені уже промовляти до тебе з кафедри. Я спускаюся додолу.
Софія усім своїм єством відчувала, що спала лише декілька годин. Вона, наче крізь сон, бачила, як дивний монах спускається з амвону церкви св. Марії,
Альберто підійшов до вівтарної балюстради, глянув спершу на вівтар зі старим розп'яттям, потім озирнувся на Софію, підійшов повільним кроком і сів поруч неї на лавку.
Софія почувалася незручно, сидячи так близько до філософа. З-під каптура на неї дивилися двоє карих очей середнього віку чоловіка з темним волоссям та загостреною борідкою.
— Хто ти? — подумала Софія. — Навіщо ти втрутився в моє життя?
— З часом ми краще пізнаємо одне одного, — сказав філософ, ніби читаючи її думки.
Доки вони отак сиділи, — а світло, що проникало до церкви крізь віконні вітражі, ставало усе яскравішим, — Альберто Кнокс почав розповідати про середньовічну філософію.
— Деякі філософи середньовіччя приймали християнство за єдино істинну науку. Питання полягало тільки в тому, чи мусимо вірити в християнське одкровення, а чи можемо наблизитися до істин християнської віри з допомогою розуму. Який взаємозв'язок між грецькою філософією та тим, що написано в Біблії? Існує суперечність між Біблією та розумом, чи віра й знання можуть іти в парі? Майже вся середньовічна філософія крутилася довкола цього останнього питання.
Софія нетерпляче кивнула. Вона уже відповідала на питання про віру та знання у своїй контрольній роботі з релігії.
— Подивимося, як розв'язували цю проблему два найві-доміші філософи середньовіччя, і почнемо з Авіустина, який жив з 354 по 430 рік. На прикладі цього одного людського життя можемо прослідкувати перехід від пізньої античності до початку доби середньовіччя. Авіустин народився в маленькому містечку Таґасті в Північній Африці, а шістнадцятирічним юнаком подався на навчання до Карфагену Згодом він переїхав до Риму та Мілану, а останні роки свого життя провів у містечку Пппон поблизу Карфагену, де був єпископом. Однак Авґустин не одразу став християнином. Перш ніж прийняти християнство він був прихильником багатьох релігійних та філософських течій,
— Наприклад?
— Якийсь період Авґустин належав до маніхейців. Мані-хейці — це релігійна секта, типова для пізньої античності. Вони проповідували напіврелігійне і напівфілософське вчення про спасіння. Суть вчення полягала в тому, що світ розділявся між добром та злом, світлом і темрявою, духом та матерією. Силою свого духа людина може піднятися над матеріальним світом і цим підготувати передумови для спасіння душі. Однак непримиренні суперечності між добром та злом не давали спокою молодому Августинові, його повністю поглинула проблема, котру називаємо "проблемою зла", і пошуки відповіді на запитання, звідки береться зло. Якийсь час він захоплювався філософією стоїцизму, а на думку стоїків, не існує чіткого розмежування між добром та злом. Однак найбільший вплив на Авіустина мав інший філософський напрямок пізньої античності, а саме — неоплатонізм. Тут він зіткнувся з думкою, що усе буття має божественне походження.
— Він став неоплатонічним єпископом?
— Можна сказати і так. Передусім він був християнином, але християнські погляди Августина перебували під сильним впливом платонізму Як бачиш, Софіє, розвиток християнського середньовіччя не означав драматичного розриву з грецькою філософією. Багато з грецької філософії перенесли у нові часи отці церкви, такі як Авґустин.
— Вважаєш, що Авґустин був наполовину християнином, а наполовину — неоплатоністом?
— Сам себе він, звичайно, вважав на усі сто відсотків християнином. Але Авґустин ніколи різко не протиставив християнству філософію Платона. На його думку, схожість деяких думок у філософії Платона та в християнському вченні так впадає у вічі, що мимоволі закрадалася підозра, чи не мав Платон у руках Старого Завіту. Ясна річ, це дуже сумнівно. Скоріше можна ствердити, що Авґустин "християнізував" Платона.
— В усякому разі, прийнявши християнство, він не розпрощався з усім, що було пов'язане з філософією?
— Однак він вказав на межі, за якими втручання розуму у релігійні питання стає неможливим. Християнство — це божественна містерія, до якої можемо наблизитися тільки за допомогою віри. Якщо ми віримо у Бога, то Бог може "осяяти" нашу душу, і тоді ми здобудемо надприродне знання про Бога. Авґустин сам переконався, що філософія не може сягнути далеко. Щойно прийнявши християнство, він знайшов душевний спокій. "Наше серце неспокійне, доки не спочине в Тобі", — писав він.
— Я не зовсім розумію, як вчення Платона про ідею може поєднуватися з християнством, — зауважила Софія. — Як же тоді бути з вічними ідеями?
— Авґустин визнавав, що Бог створив світ з нічого, а це біблійна думка. Греки були схильні думати, що світ існував споконвіку Ще до створення світу "ідеї" існували у думках Бога, вважав Авґустин. Отже, він приписав платонічні ідеї Богові і тим врятував й вічні ідеї Платона.
— Спритно зроблено.
— Однак цей приклад ілюструє, яу Авіустин та й чимало інших отців церкви докладали всіх зусиль, шоб об'єднати грецький та юдейський світогляди. Вони, частково, належали до двох культур. У своїх поглядах на зло Авіустин схилявся до неоплатонісгів. Як і Плотин, він вважав, що зло — це "відсутність Бога". Це не самостійна екзистенція, це щось таке, чого немає. Творіння Бога є тільки добрим. Авґустин вважав, що зло породжує людський непослух. Або ж кажучи його словами: "Добра воля — це справа Бога, погана воля — це відхід від справи Бога".