— Як справи?
— Непогано.
— З цього часу листів більше не буде.
— Але ж я навіть жаби не скривдила.
— Нам треба зустрітися, Софіє. Час притискає, розумієш?
— Але чому?
— Тато Гільди починає нас оточувати.
— Як оточувати?
— Зусібіч, Софіє. Мусимо тепер співпрацювати. —Як?
— З тебе буде мало допомоги, доки не розповім тобі про середньовіччя. Нам необхідно пройти епоху Відродження і XVII століття. Головну роль відіграватиме Берклі...
— Це той, чий портрет висів у Хатині Майора?
—Той самий. Можливо, через його філософію розпочнеться сама битва.
— Йдеться про якусь війну?
— Я назвав би Ті духовною боротьбою. Нам треба спробувати привернути Гільдину увагу і залучити на свій бік, перш ніж її тато повернеться додому, в Ліллесанн.
— Я нічого не розумію.
— Можливо, філософи відкриють тобі очі. Зустрінемося у церкві св. Марії завтра рано-вранці, о четвертій годині. Але приходь сама, дитинко.
— Маю прийти серед ночі? Клац!..
— Алло!
Хитрун! Він поклав слухавку Софія притьмом кинулася до плити і саме вчасно — юшка ще не встигла збігти. Дівчинка вкинула до каструлі рибні фрикадельки та моркву і зменшила нагрів.
У церкві св. Марії? Це була старовинна, кам'яної кладки, середньовічна церква. Софія пригадала собі, що використовували її тільки для концертів та спеціальних богослужінь. Влітку час від часу її відчиняли для туристів. Але ж не серед ночі?
Коли повернулася мама. Софія уже заховала листівку з Лівану у шафі разом з іншими речами від Альберто та Пльди. Після обіду вона подалася до Юрунн.
— Нам з тобою слід укласти особливий договір, — таємничо сказала Софія, щойно подруга впустила її до хати.
Більше вона не мовила ні слова, аж доки за ними не зачинилися двері до кімнати Юрунн.
— Виникли невеличкі проблеми, — продовжила Софія.
— Не тягни!
— Я змушена сказати мамі" що цієї ночі переночую у тебе.
— Чудової
— Але я так тільки скажу розумієш. Насправді ж буду у зовсім іншому місці.
— Це вже гірше. Йдеться про якогось хлопця?
— Та ні, про Гільду.
Юрунн тихенько присвиснула, а Софія суворо глянула їй у вічі.
— Я прийду до тебе ввечері, — говорила Софія далі. — Але десь коло третьої години вночі мушу піти. Ти повинна прикривати мене до мого повернення.
— Куди ж ти зібралася? Що будеш робити?
— Вибач. Маю суворий наказ мовчати.
Ночівля у товаришки зовсім не була проблемою, радше навпаки. Софії навіть здавалося, що мама дуже радо залишалася удома сама.
— Повернешся завтра до обіду— це була єдина мамина настанова перед відходом доньки.
— Якщо не прийду, ти знаєш, де мене шукати.
І навіщо вона так сказала? Це, власне, було найелабшим місцем усієї операції.
Відвідини з ночівлею почалися, як і всі подібні відвідини — з довгих довірливих розмов аж до пізньої ночі. З тією тільки різницею, що Софія наставила будильник на чверть на четверту, а десь коло першої вони заснули.
Коли через дві години Софія вимкнула будильник, Юрунн не прокинулася.
— Будь обережна, — тільки й промовила вона крізь сон. Софія вирушила в дорогу До церкви св. Марії було кілька
кілометрів. І хоч Софія спала заледве якихось дві години, чулася цілком бадьоро. Над пагорбами на сході зачервоніла-ся смуга неба.
Коли дівчинка спинилася перед входом до старої кам'яної церкви, годинник показував четверту Софія налягла на важкі двері. Вони були відчинені!
Всередині церкви було тихо і порожньо, як і століття тому. Крізь віконні вітражі просочувалося голубувате світло, у якому кружляли тисячі крихітних пилинок, що назбиралися на дерев'яних балках попід стелею. Софія сіла на лавку у центральному нефі церкви. Вона сиділа, не зводячи очей з вівтаря та старовинного розп'яття, на якому уже зблякла фарба.
Минуло кілька хвилин. Несподівано заграв орган. Софія не зважувалася озирнутися, їй здалося, що мелодія була дуже давньою, певно, з часів середньовіччя.
Потім знову усе стихло, а за спиною почулися кроки. Озирнутися? Дівчинка воліла не відривати погляду від Ісуса на розп'ятті.
Кроки минули її, і Софія побачила одягнену у чернечу реверенду постать, що прямувала через церкву. Софія могла заприсягтися, що це середньовічний чернець.
Вона боялася, але не була паралізована страхом. Перед вівтарем чернець звернув убік і піднявся на амвон. Він оперся на нього, подивився вниз на Софію і заговорив по-латині:
— Gloria patri et filio et spiriti sancto. Sicut erat in principio et nunc et semper in saecula saeculorum.
— Говори по-норвезьки, прошу тебе, — вигукнула Софія. Вона й сама не помітила, що звертається на "ти".
Слова відбилися луною у старих стінах кам'яної церкви.
Софія уже зрозуміла, що чернець — це Альберто Кнокс, і одразу ж пожаліла, що так непоштиво повелася у древній святині. Але вона була налякана, а наляканій людині може стати легше від зламу усіх правил і табу.
—Тсс...
Альберто підніс руку, як це робить священик, коли хоче, щоб паства сіла.
— Котра година, дитино моя? — запитав він.
— П'ять по четвертій — відповіла Софія, їй уже не було так лячно.
— Пора. Зараз почнеться середньовіччя.
— Середньовіччя починається о четвертій годині? — приголомшено спитала Софія.
— Так, близько четвертої. Минула п'ята, і шоста, і сьома. Але час ніби завмер. Минула восьма, дев'ята, десята. Середньовіччя продовжувалося. Настав новий день, подумаєш ти напевно. Я розумію, що ти маєш на увазі. Але це свято, розумієш, єдине довге свято. Минула одинадцята, дванадцята, тринадцята. Це час, який ми називаємо розквітом середньовіччя. На цей час у Європі було збудовано величні собори. І лише коло чотирнадцятої години запіяв перший півень. Тепер, щойно тепер, починає наставати присмерк довгого середньовіччя.
— Отже, середньовіччя тривало десять годин, — промовила Софія.
Альберто кивнув головою, що визирала з-під каптура коричневої чернечої реверенди, і обвів поглядом паству, яка на той момент складалася тільки з чотирнадцятирічної дівчинки.
— Якщо прийняти одну годину за сотню років, то так. Припустімо, Ісус народився опівночі. Павло почав свої місіонерські мандрівки десь коло пів на першу і помер у Римі через чверть години. До години третьої християнська церква була більш чи менш заборонена, але в 313 році християнство визнали у Римській імперії. Це трапилося за правління імператора Константина, а сам імператор прийняв хрещення на смертному ложі набагато пізніше. З 380 року християнство стало державною релігією в усій Римській імперії.