— Ваша рішучість не грає абсолютно жодної ролі, бо ви лише тінь. До того ж, я й Софія невдовзі покинемо свято. Курс філософії не був чисто теоретичним поняттям, він мав ще й практичний бік. Коли настане пора, ми, завдяки фокусу, зникнемо. І так вислизнемо зі свідомості майора.
Гелена Амундсен схопила доньку за руку.
— Ти ж не покинеш мене, Софіє? Дівчинка обняла маму і глянула на Альберто.
— Мамі буде так прикро...
— Дурниці. Ти не смієш забувати, чого навчилася. Ми саме прагнемо звільнитися від цієї маячні. Твоя мама, мила й гарна, настільки ж реальна, наскільки кошик Червоної Шапочки, наповнений почастунками для бабусі.
— Здається, я розумію, що ти маєш на увазі, — мовила Софія і знову обернулася до мами. — Тому я змушена робити так, як він каже, мамо. Рано чи пізно довелось би тебе покинути.
— Я тужитиму за тобою,— сказала мама. — Але якщо над цим небом є якесь інше, то лети. Обіцяю піклуватися про Ґовінду. Скільки листочків салати на день ти їй даєш, один чи два?
Альберто поклав долоню на плече Софіїної мами.
— Ні ти і ніхто інший не тужитиме за нами, а причина тут проста — ви не існуєте. Вас немає, тож немає і того механізму, за допомогою якого можете тужити.
— Це, справді, найгрубіша образа, яку мені коли-небудь доводилося чутні — вигукнула фру Інґебріггсен.
Фінансовий радник згідливо кивнув.
— Ми можемо його оскаржити за образу честі. Ось побачиш, він комуніст. Хоче забрати нам усе, що ми любимо. Цей чоловік ошуканець, справжній пройдисвіт...
Альберто сів, а за ним і фінансовий радник. Він аж побагровів від гніву. Юрунн і Йорґен також підійшли до столу й сіли на свої місця, їхній одяг був брудний і зім'ятий. Біляве волосся Юрунн геть перемазалося землею та глиною.
— Мамо, у мене буде дитина, — оголосила вона.
— Ну, добре, але зачекай хоч би, доки повернемося додому. Чоловік одразу ж підтримав її:
— Так, їй слід зачекати. Якщо ж дитина має буде хрещена ще сьогодні ввечері, хай дає тоді собі раду сама.
Альберто із серйозним виразом обличчя кивнув Софії.
— Пора!
— Чи не принесла б ти нам трохи кави, заки підеш? — запитала мама.
— Звичайно, мамо.
Софія взяла зі столу термокавник. У кухні вона увімкнула кавоварку. Доки готувалася кава, дівчинка нагодувала пташок та золотих рибок. Кота ніде не було видно, але вона відчинила бляшанку котячих консервів, висипала у глибоку миску й виставила її за поріг. Софія на очі набігли сльози.
Коли вона повернулася, вечірка більше нагадувала дитячу забаву, а не гостину п'ятнадцятирічної панни: пляшки з-під лимонаду перевернеш, шматок шоколадного рулету розмазано по столу, а миска з тістечками валялася на землі догори дном. У ту мить, як Софія поставила кавник на стіл, один з хлопчаків встромив петарду у торт. Петарда вибухнула, і крем заляпав стіл та гостей. Найбільше постраждав червоний костюм фру Інґебріггсен.
Вона та й інші гості сприймали усі події, на диво, спокійно. Юрунн взяла великий шматок шоколадного рулету і розмазала Йорґенові по обличчі, а тоді заходилася його злизувати.
Софіїна матір та Альберто вмостилися собі на садовій гойданні, віддалік від інших гостей. Вони махали Софії руками.
— Нарешті вам вдалося поговорити наодинці, — сказала Софія.
— Ти мала рацію, — відповіла радісно мама. — Альберто, дійсно, чудова людина. Я передаю тебе у його сильні руки.
Софія сіла поміж ними.
Двоє хлопців видерлися на дах будинку, котрась з дівчаток проколювала голкою надувні кульки, а тут ще прибув на мопеді якийсь непрошений гість. Ззаду на мопеда у нього стояла скринька з пивом та горілкою. Декілька хлопців побігли йому назустріч.
Фінансовий радник підвівся, плеснув у долоні й проголосив:
— Бавмося, діти!
Він вхопив пляшку пива, видудлив її до дна і поставив у траву. Потім підійшов до столу, зняв зі святкового пирога п'ять найнижчих ярусів-кілець і заходився показувати гостям, як слід накидати кільця на пляшки.
— Останні судороги, — мовив Альберто. — Нам пора, доки майор не підвів риску під своїм твором, а Гільда не закрила папку з рукописом.
— Тобі доведеться усе самій прибирати, мамо.
— Це не твій клопіт, дитинонько. Я гадаю, це життя не для тебе. Якщо Альберто зможе запропонувати тобі краще існування, не буде на світі людини щасливішої за мене. Чи не ти казала, що він має білого коня?
Софія озирнулася. Сад годі впізнати. Усюди були порозкидані й втоптані в землю пляшки та курячі костомахи, тістечка і порвані надувні кульки.
— Колись тут був мій маленький рай, — сказала Софія.
— А зараз тебе з нього виганяють, — відповів Альберто.
Котрийсь із хлопців сів у білий мерседес, завів його, проламав зачинену хвіртку, звернув з посиланої жорствою доріжки і помчав садом.
Хтось ухопив Софію за руку і потягнув у Сховок. Вона почула голос Альберто:
— Заразі
У цю ж мить білий мерседес врізався у яблуню. Зелені, нестиглі яблучка посипалися на капот.
— Це вже занадто! — закричав фінансовий радник. — Я вимагаю відшкодування!
Чарівна дружина повністю підтримала свого чоловіка:
— В усьому винен той шаленецьі Де він подівся?
— Вони наче крізь землю провалилися, — сказала Софїїна мама. І мовлено це було не без гордості.
Вона підвелася і почала замітати сліди філософської вечірки.
— Може комусь іще кави?
КОНТРАПУНКТ
...дві чи більше мелодій, котрі звучать одночасно...
Гільда підвелася у ліжку. Так завершилася історія про Софію та Альберто. А що ж, власне, трапилося?
Навіщо тато написав цей останній розділ? Тільки, щоб продемонструвати свою владу над світом Софії?
У глибокій задумі вона подалася до ванної і одяглася. Швидко поснідавши, збігла до саду і вмостилася на гойданці.
Гільда погоджувалася, що єдиним розумним вчинком на забаві у саду була промова самого Альберто. Не міг-бо вважати тато, що світ Гільди такий же хаотичний, як вечірка у Софії? Або що її світ врешті-решт також зникне?
Та були ще Софія й Альберто. Що сталося з їхніми таємничими планами? Може, Гільді належало придумати продовження? А можливо, їм справді вдалося втекти з оповіді. Де ж вони в такому випадку?
Раптом їй спало на думку: якщо Альберто й Софія насправді покинули книжку, про них нічого не може бути сказано на сторінках рукопису Про все написане у папці тато чудово поінформований.