— Якщо суспільні відносини насправді були такими поганими, як ти кажеш, то я б підписалася під цим маніфестом. Але ж зараз усе інакше?
— У Норвегії — так, але не в усьому світі. Ще й зараз багато людей живе в нелюдських умовах, виробляючи у той же час товари, які сприяють ще більшому збагаченню капіталістів. Маркс це називав експлуатацією.
— Можеш детальніше пояснити це слово?
— Товар, який виробляє робітник, має певну вартість. —Так?
— Якщо відняти винагороду робітника та інші кошти, затрачені на виробництво товару, зажди залишається ще певна сума. Цю суму Маркс назвав додатковою вартістю, тобто, це — зиск. Це означає, що капіталіст утримує певну вартість, створену власне робітником. Ось це і називається "визискуванням", експлуатацією.
— Розумію.
— Тепер капіталіст може вкладати частину суми із зиску у новий капітал, наприклад, у модернізацію виробництва, щоб мати змогу виробляти ще дешевший товар і відповідно одержувати більший зиск.
— Логічно.
— Так, на перший погляд, може й логічно. Але в цій сфері, як і зрештою в інших, не довго триватиме так, як собі планує капіталіст.
— Що ти маєш на увазі?
— Маркс вважав, що у капіталістичному способі виробництва закладено багато суперечностей. Капіталізм — економічна система, яка руйнує сама себе, бо їй бракує раціонального управління.
— Це частково добре для тих, хто зазнає утиску.
— Так, капіталістична система невблаганно простує назустріч своєму краху. З цього погляду капіталізм — явище "прогресивне", бо він є перехідним етапом на шляху до комунізму.
— Можеш назвати приклад, як капіталізм сам себе знищує?
— Ось капіталіст заробив добрячу порцію грошей на додатковій вартості, частину вклав у модернізацію виробництва, частина пішла для уроків гри на скрипці. А у його дружини з'явилися дорогі забаганки.
— І що ж далі?
— Капіталіст купує нові машини і уже не потребує стільки робітників. Робить це для того, щоб його товар став більш конкурентоспроможним.
— Зрозуміло.
— Але не тільки він так думає. Увесь продуктивний процес стає ефективнішим. Фабрики розростаються, зосереджуючись у руках все меншої кількості власників. Що відбувається тоді, Софіє?
— Не знаю...
— Зменшується потреба у робочій силі. Тисячі людей опиняються поза воротами фабрик. Це викликає постійне зростання соціальних проблем. Такі кризи є попередженням недалекою краху системи. Подібних рис, котрі ведуть до самознищення капіталізму, чимало. А коли все більше коштів вкладається у засоби виробництва без одночасного зростання додаткової вартості, що давало би змогу утримувати конкурентні ціни... Що тоді робиш капіталістові? Можеш мені відповісти?
— Уяви себе фабрикантом. Ти не можеш зв'язати кінці з кінцями, тобі загрожує банкрутство. Що ти робитимеш, аби заощадити гроші?
— Напевно, познижую платню.
— Очко! Це справді наймудріше рішення у цій ситуації. А якщо усі капіталісти такі хитруни — у цьому можеш не сумніватися, так воно й є, — робітники так зубожіють, що не зможуть більше купувати товари. Знизиться їхня купівельна спроможність. Ми опинилися в замкненому колі. "Пробив час капіталістичної приватної власності, — каже Маркс" — Невдовзі опинимося у революційній ситуації*.
— Розумію.
— Коротко кажучи, усе завершується тим, що робітники силою беруть владу над засобами виробництва.
— А далі що?
— На певний період установлюється нове класове суспільство, у якому править пролетаріат. Маркс назвав його диктатурою пролетаріату. Однак згодом диктатуру пролетаріату повинне заступити "безкласове" суспільство, комунізм. Це суспільство, у якому засобами виробництва володітимуть усі, тобто сам народ. Кожен працюватиме за можливістю, а одержуватиме за потребою. Праця належатиме народові, і капіталістичне "відчуження" припинить своє існування.
— Усе це так заманливо звучить, а далі як? Чи вийшло щось з тієї революції?
— І так, і ні. Економісти нині стверджують, що Маркс допустив кілька великих помилок, зокрема в аналізі капіталістичних криз. Маркс не звернув належної уваги на загрозу вичерпання природи, що тепер усе більше загрожує людству. Але і це велике "але"...
— Я слухаю.
— Марксизм попри все привів до великих змін. Немає сумніву в тому, що соціалізмові вдалося вибороти людяніше суспільство. У кожному разі ми, європейці, живемо у справедливішому та більш солідарному суспільстві, ніж це було за часів Карла Маркса. До цього немало спричинився сам Маркс та й увесь соціалістичний рух.
— Розповідай далі.
— Після Маркса соціалістичний рух розділився на два напрямки. З одного боку — соціал-демократія, з іншого — ленінізм. Соціал-демократія, яка обрала поступовий мирний шлях до справедливішого суспільного порядку, утвердилася в Західній Європі. Назвемо це "повільною революцією". Ленінізм, який зберіг віру Маркса у те, що тільки революційним шляхом боротьби можна повалити старе класове суспільство, відіграв велику роль у країнах Східної Європи, Азії та Африки. Обидва рухи, кожний по-своєму, боролися проти нужди та утисків.
— Та хіба не була створена нова форма гноблення? Наприклад, у Радянському Союзі та країнах Східної Європи?
— Без сумніву. І тут ми знову бачимо, як усе, до чого прикладе своїх рук людина, стає сумішшю добра та зла. А з іншого боку, нерозумно було би звинувачувати Маркса за ті негативні результати, до яких прийшли так звані соціалістичні країни через п'ятдесят, а то й сто років після його смерті. Хоча він, напевно, надто мало замислювався над тим, що в комунізмі також урадуватимуть люди. Ніколи не буде жодної "країни щастя", бо люди завжди створюватимуть собі нові проблеми і боротимуться з ними.
— Очевидно.
— І на цьому крапка, Софіє. Про Маркса ти довідалася достатньо.
— Постривай! Хіба ти не казав, що справедливість можлива лише між рівними?
— Казав не я, а Скрудж.
— Звідки тобі про це знати?
— Ну, ми з тобою маємо спільного автора. Ми ближче між собою пов'язані, ніж могло би здатися на перший погляд.
— Знову твоя проклята іронія.
— Подвійна, Софіє, подвійна іронія.
— Та повернімося до розмови про справедливість. Ти казав, що Маркс вважав капіталізм несправедливим суспільством. А як ти визначиш справедливе?