(пер. М. Лукаша)
Ні, на де Софія не мала відповіді. Перш ніж обідати, Софія поклала записку до решти речей, які назбиралися за останні кілька тижнів. У свій час вона, певно, довідається про сенс цього послання.
Наступного ранку у гості прийшла Юрунн. Погравши у бадмінтон, вони знову взялися до обговорення філософського свята в саду. Слід мати у запасі кілька несподіванок, на випадок провалу.
Мама, повернувшись з роботи, також приєдналася до них. Вона постійно повторювала одну і ту ж фразу: "Ні, тут ні на чому не можна ощаджувати". У її голосі не було й тіні іронії.
Складалося враження, ніби вона вважала, що "філософська забава у саду" є саме тим, що потрібне Софії, аби повернутися на Землю після багатьох неспокійних тижнів інтенсивних філософських студій.
За вечір вона узгодили все, від печива та японських ліхтарів у саду до філософської вікторини, нагородою в якій мала бути книжка про філософію для молоді. Якщо, звичайно, знайдеться така книжка. Софія не була в цьому впевнена.
У четвер 21 червня, за два дні до святіванського вечора, зателефонував Альберто.
— Софія.
— Це Альберто.
— Як справи?
— Усе йде чудово. Здається, я знайшов вихід.
— Вихід з чого?
— Ти ж знаєш. З цього духовного ув'язнення, в якому ми живемо уже надто довго.
— Ах, ти про це...
— Але ні словом не можу обмовитися про план, доки він не почне діяти.
— Чи не буде запізно? Я повинна, принаймні, знати, в чому беру участь.
— Але ж та наївна. Усі наші розмови підслуховуються. Тому наймудріше — мовчати.
— Невже й справді так погано?
— Звичайно, дитя моє. Найважливіше настане, коли не розмовлятимемо між собою.
—A-ÍU.
— Наше життя протікає у фіктивній реальності, криється за словами довгої оповіді. Кожнісінька ЇЇ літера видрукована на дешевій портативній друкарській машинці майора. Тому жодне друковане слово не обмине його уваги.
— Це я розумію. Як же нам тоді вдасться сховатися від нього?
-Тсс! —Що?
— Щось відбувається між рядками. Саме там я намагаюся пробратися, доклавши всього хисту, на який здатний.
— Зрозуміло.
— Одначе мусимо використати відпущений нам сьогодні та завтра час. У суботу крота скресне. Можеш зараз прийти?
— Вже йду.
Софія погодувала папуг та рибок, поклала великий листок салати черепасі Ґовінді і відчинила бляшанку з їжею для кота Шерхана. Уже виходячи з дому, поклала котячу мисочку на порозі.
Потім вона продерлася крізь живопліт і вийшла на стежку з іншого боку. Раптом у заростях вересу вона помітила великий письмовий стіл, за яким сидів літній чоловік і щось, здавалося, рахував. Софія підійшла ближче і спитала як він називається.
Чоловік ледь спромігся підвести на неї погляд.
— Скрудж, — сказав він і знову схилився над своїми паперами.
— Мене звати Софія. Може ти бізнесмен? Чоловік кивнув.
— Та ще й страшенно багатий. Жоден гріш не має пропасти. Тому мені треба зосередитися над рахунками.
— Але ж і витримка у тебеї
Софія помахала рукою і пішла далі. Не пройшла вона і кількох метрів, як побачила маленьку дівчинку, яка самотньо сиділа під кроною високого дерева. Вона була убого вдягнена, бліда, й мала хворобливий вираз обличчя. Коли Софія порівнялася з нею, дівчинка запхала руку до торбинки і вийняла з неї коробку сірників.
— Хочеш купити сірники? — запитала вона. Софія пошукала в кишенях за грошима. Знайшлаї Монетку на одну крону.
— Скільки вони коштують?
— Одну крону.
Софія дала дівчинці монету і взяла коробку.
— Ти перша за сто років щось у мене купила. Деколи я вмираю з голоду, часом замерзаю.
"Немає нічого дивного у тому, що дівчинці не пощастило продати тут, у лісі, жодного сірника", — подумала собі Софія. Але одразу ж згадала про багатого комерсанта неподалік. Нащо дівчинці з сірниками умирати з голоду, коли у нього так багато грошей.
— Ходи сюди, — покликала Софія. Вона взяла дівчинку за руку і потягнула її до багатія.
— Тобі слід потурбуватися, щоб у цієї дівчинки було краще існування, — сказала вона.
Чоловік підняв голову з-над паперів і відповів:
— Це коштує грошей, а я вже тобі казав, що не повинна пропасти жодна крона.
— Але ж несправедливо, що ти такий багатий, а ця дівчинка ледь животіє, — наполягала Софія.
— Дурниці! Справедливість може бути тільки серед рівних собі.
— Що ти маєш на увазі?
— Я доробився до свого багатства, праця повинна виплачуватися. То називається прогресом.
— Знаєш що!
— Якщо не допоможеш мені, я помру, — сказала убога дівчинка.
Комерсант знову зиркнув на них і з люттю жбурнув на стіл перо.
— Таких видатків немає у моїй розрахунковій книзі. Забирайся геть, у притулок для бідюіхі
— Якщо не допоможеш, я підпалю ліс, — приірозило дівча. Аж тепер комерсант підвівся з-за столу, але дівчинка уже
встигла черкнути сірником і кинути його в суху траву. Трава одразу ж спалахнула.
Багатій сплеснув руками.
— Рятуйте! — зарепетував він. — Червоного півня пустили! Дівчинка глянула на нього з шельмуватим усміхом.
— А ти не знав, що я комуністка!
Наступної миті дівчинка, комерсант та письмовий стіл зникли, наче їх ніколи й не було. Софія залишилася саме посеред палаючої трави. Вона спробувала загасити вогонь, збиваючи полум'я ногами, і невдовзі він таки згас.
— Слава Богу І — Софія обвела поглядом вигорілі плями на землі. У руках вона тримала пачечку сірників. Невже це вона підпалила траву?
Альберто чекав Софію перед хатиною, і вона розповіла йому про свою пригоду.
— Скрудж — це жадібний капіталіст з "Різдвяної казки" Чарлза Діккенса, а дівчинка зі сірниками — з казки Г. X. Андерсена.
— Як дивно, що я зустріла їх у лісі.
— Нічого дивного. Це незвичайний ліс. А зараз ми поговоримо про Карла Маркса. Ти щойно бачила приклад неймовірних класових розбіжностей у середині минулого століття. Краще зайдемо до хати. Як би там не було, а всередині ми більше захищені від майорових втручань.
Вони знову вмостилися біля вікна, з якого було видно озерце. У Софіїному єстві ще дотепер жило враження, яке на неї справила ця калабанька, коли вона випила напій з синьої пляшечки.
Тепер обидві пляшечки, червона та синя, стояли на камінній поличці. На столі красувалася маленька копія грецького храму.
— Що це? — спитала Софія.