Така бліда й спокійна у себе вдома, на суді вона раптом спалахнула, мов яскрава тропічна квітка на сірому тлі. Він заплющив очі, і тут-таки побачив її перед собою. Висока і струнка, вона стояла, трохи нахилившись вперед, і несвідомо зціплювала й розціплювала правий кулак.
Дивна річ — звичка. А цей жест явно став для неї звичкою. І зовсім недавно він помітив у когось точно такий жест. Хто ж це був? Зовсім недавно...
Коли він згадав, у нього аж дух перехопило. Жінка з вулиці Шоу...
Він стояв нерухомо, голова в нього йшла обертом. Ні, це неможливо, неможливо... Але ж Ромена Хейлгер — актриса...
До нього підійшов королівський адвокат і поплескав його по плечу.
— Вже привітали вашого клієнта? Він, як ви розумієте, був на краю загибелі.
Ходімо, поздоровимо його.
Але містер Мейгери у відповідь тільки знизав плечем.
Зараз у нього було одне бажання — поговорити віч-на-віч із Роменою Хейлгер.
Проте побачився він з нею тільки згодом, не має значення — де.
— Отже, ви здогадалися, — сказала Ромена, коли він виклав їй свої підозри. — Обличчя? Та це ж було зовсім просто, адже при світлі того газового пальника вам було важко розгледіти грим.
— Але навіщо ви це зробили? Чому?
— Навіщо я зіграла свою гру? — Вона ледь усміхнулася, згадавши, коли востаннє вимовила цю фразу.
— Таку складну комедію!
— Друже мій! Я повинна була врятувати його. Свідчення коханої жінки — це замало. Ви ж самі натякнули мені на це. Як бачите, я теж трохи розуміюся на людській психології. Якщо мої свідчення обернуться проти мене, — подумала я, — відразу ж реакція буде на користь підсудного.
— А ота пака листів?
— Лише один з них можна розцінювати, як ви говорите в подібних випадках, підтасуванням фактів.
— А хто ж тоді Макс?
— Макса, мій друже, ніколи не існувало.
— І все ж мені здається, — спантеличено промимрив містер Мейгерн, — що ми й так могли б виправдати його... ну... в процесі звичайного судочинства.
— Я не могла ризикувати. Бачте, ви ж думали, що він не винен...
— Так, так... А ви це напевне знали? Здається, я починаю вас розуміти, — сказав адвокат.
— Любий мій містере Мейгерн, — мовила Ромена, — нічого ви не розумієте. Я напевне знала, що він винен.