— О, вої русiв — добрi вої. Це знає весь свiт! — захоплено вигукнув Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його слiв i вiв далi:
— Але як може iмператор Никифор просити в мене помочi проти болгар? Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами ромеїв i Болгарiєю iснує мир. Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя навiть дає дань болгарам...
— Який мир i що за дань? — голосно засмiявся василiк. — Усi кагани болгарськi, а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої шкоди. За Петра, сина Симеона, мiж Вiзантiєю і болгарами був нiбито мир. Кесар Петро — це правда — взяв собi в жони дочку iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно пiв-Болгарiї iде проти Константинополя i одмовилось вiд Петра й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.
— Жорстоко карає iмператор, — глузливо процiдив князь Святослав, — кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю?
— Так, княже, — вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя Святослава. — Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає золото... Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя.
Князь Святослав якусь хвилину помовчав.
— Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, — далi сказав вiн. — І коли б справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Ні, нi!
— А чого ти не пiдеш, княже Святославе? — хижо запитав Калокiр. — Може, ти вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань.
— Нi, — ще раз сказав Святослав. — Не про золото i не про дань я думаю.
— Тодi чому?
Князь Святослав вiдповiв:
— Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати — з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари — то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди — не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би — не згоден.
— Що ж, — задоволено сказав Калокiр. — Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш — нi, не згоден!
Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору.
— Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, — нiби вгадав його думки Калокiр. — Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор?
— Дивний ти василiк, Калокiре, — сказав князь Святослав. — Що ж, говори, я слухаю.
— Скажу все, все, княже, — здригнувся Калокiр. — Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.
— Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю — все буде мiж нами.
— Iмператор Никифор, — почав Калокiр, — вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами.
Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.
— Почекай, Калокiре, — суворо сказав вiн. — Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам?
— Я говорю, княже, те, що думаю, — вiдповiв суворо Калокiр. — Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...
— Василiк iмператора! — крикнув князь Святослав. — Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi?
— Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, — так само суворо вiв Калокiр. — Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз — до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора...
— Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями?
— Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар i всiх тих, що допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.
Ця довга i до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василiка Калокiра, i вiн якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, i на плесо, що швидко синiло...