Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав — і не той, такий — і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, — він був тепер як і батько його Ігор...
— Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, — вів син. — І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу... Але, — вів далі Святослав, — устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа...
— Не хули Христа! — сказала княгиня Ольга — Не клич імені його всує... Він покарає тебе...
— Ні! — зухвало відповів Святослав. — Мої боги не благословили б того, що благословляє Хртотос, мої боги — віра батьків, твій Христос — сила твоя й бояр...
— Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?
Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.
— О мамо, — промовив він. — Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тоді прийде на Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.
— У мене радіє душа, — склала хрестом руки па грудях княгиня. — Світ істинної віри, бачу, сходить на тебе...
— Ні! — крикнув Святослав. — Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за Візантію?!
— Не цього я хотіла, сину, — спробувала заперечити княгиня. — Я кажу тобі: хочу, щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє княже ім'я...
Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.
— Я послухав тебе, мамо, — сказав він, — і виконав твій загад, коли ти виганяла звідси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з князівною, — ти й цього хотіла. Я став князем, — і про це просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю...
Він дивився на сина, що спав у колисці.
— Не ти перемогла рабиню, — говорив Святослав, — вона перемогла тебе, княгиню. Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає ім'я. Ні, він має ім'я. Це я і мати його — рабиня — нарекли його Володимиром, бо хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий час врятує Русь.
Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.
— Добрине, — сказав Святослав. — Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина мого Володимира, буть тобі воєводою, його вуєм, рости його...
Добриня низько вклонився князеві й княгині.
— Візьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!
КНИГА ДРУГА
НАД МОРЕМ РУСЬКИМ
Ой славен, ясен красний наш кязь,
Києва — города князь Святослав.
Вiн iзвечора в човен сiдав,
а вже над ранок пiд Царгород став.
Рушили вої на Царiв город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять!
що тому князю за дари дати?
Вийшли князю вони в наряді;
кони вiн взяв — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скорився.
Рушили вої вдруге на город,
цар ся дивує, хто то воює,
ромеї ходять, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Винесли князю багато злата;
золото взмв він — не дякував,
не дякував, шапки не зняв,
шапки не зняв, не поклонився,
не поклонився i не скоривсм.
Рушили вої втретє на город,
цар ся дивує, хто то воює,
тремтять ромеї, все раду радять:
що тому князю за дари дати?
Вивели ж йому царiвну в коронi;
царівну взяв вiн та й подякував,
шапочку зняв, ще й поклонився,
князь поклонився, та не скорився.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
1
Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра зарябiло, а згодом вималювалось кiлька лодiй. Розсiкаючи зустрiчну хвилю, йшли грецькi хеландiї — з гострими носами, високими щоглами, багатьма реями — справжнi морськi чудеса.
З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'ї люди. На таких коробах приїжджали звичайно падкi до торгу гостi з Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландiї досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.
Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но хеландiї стали бiля берега, одразу ж туди з Гори спустились княжi мужi з невеликою дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли їм забиратись вiд Почайни. Самi ж, як водиться, зiйшли на хеландiї, привiтались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим припливли до Києва.
На хеландiях були гостi з Константинополя, що привезли з собою паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них прийдуть тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вiльно чи продавати щось, чи купувати. На однiй же з хеландiй, як виявилось, прибув з численною, добре озброєною сторожею й кiлькома рабами не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора ромеїв.
Почувши вiд своєї сторожi, що до хеландiї прийшли мужi київського князя, цей василiк з дуже недобрим — стомленим чи хворобливим — виглядом вилiз iз — пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зрiст, вiн через товмачiв сказав, що прибув до київського князя з грамотою вiд iмператора ромеїв Никифора, має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що i просить переказати київському князевi.