Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на дерев'яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось кликала, благала.
Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди гілля, думав.
Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі? Увесь цей час перед ним стояло минуле — воно було зрозуміле й просте. Тоді вони нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху їхньому траплялись пороги, — були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.
Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам по собі — на утлій однодеревці... Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як він, все б'ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця...
Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам'яті, Микула вирішив піти до брата Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.
Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він лягав спати, то одразу й спокійно засинав...
Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, шо хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось затаїти. І він люто, з усією силою, яку мав, — чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, — виявляв, хто й що не додав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого було дати.
А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скрквджених, покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.
Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, — за кров і службу його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові устави, шукати винних і карати...
Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині... Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.
— Здоров будь, Бразде, — сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. — Мир дому твоєму, здоров'я худобі...
— Здоров будь і ти, Микуло, — відповів на привітання Бразд. — Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?
— Так, брате, — промовив Микула, — я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут. — І він показав спочатку на голову, потім на серце.
— Ти багато працюєш, брате, — посміхнувся Бразд. — Сам бачив — нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш... Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона...
Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.
— Ти говориш правду, — ворухнув сухими устами він. — Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсім нічого не маємо...
Бразд зробив здивоване обличчя.
— Як це ти нічого не маєш? — сказав він. — Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита...
— У ямах для жита пищать миші, — гірко посміхнувся Микула.
— То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? — сердито процідив Врйзд.
— Ні, Бразде, — мовив Мжула. — Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.
— Я в цьому не винен, — одвів очі від брата Бразд. — Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.
— Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, — вирвалось у Микули. — Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг... Але не вмію я, не можу...
— Чим же я можу допомогти тобі?
— Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові... Поможи!
Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.
— Що кров і що твій рід? — Бразд важко зітхнув. — Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна... Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?
— Ні, Бразде, — швидко перебив його Микула. — Я не хочу і не піду до твого дому... Це правда — старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...
Бразд довго сміявся.
— Що я чую! — нарешті сказав він. — Це правда, я даю купу людям. І не я даю — що я, княжий холоп, — я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві — оброк, мені — урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме — зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат...
— Що ж... — глухо промовив Микула. — Якщо буде треба — битимеш різками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.
З
Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі — князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.
Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла — княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.
Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.
Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.