— Так, — відповіла княгиня. — Глава земель — це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.
— А племена, язики, всі люди?
— Вони загинуть без князя і бояр...
— Отже, служимо і людям, і Горі?
— Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя...
— А я не питатиму їх...
— Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу — угорську князівну, але не допустять Малуші...
Вона помовчала й закінчила:
— І я зроблю так, як бажають вони.
— Ти так не зробиш, мамо!. . — крикнув він.
— Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, — відповіла княгиня.
Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:
— Слухай, Святославе! Слухай і запам'ятай. Не всім судилось бути князем — князь один, людей багато. Якщо ти став князем, — мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!
— Мамо! — відповів він. — Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.
— Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!
Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.
— Іди, сину, — ще раз сказала княгиня. — Я стомилась з дороги.
І він вийшов з світлиці...
Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни...
Княжич Святослав пішов назад і зупинився проти Уліба.
— Ти, — задихаючись, промовив Святослав, — чого тут стоїш?. .
— А чому б мені тут і не стояти? — зухвало відповів Уліб.
— Ти можеш стояти, де хочеш, — відповів Святослав, — але підслухувати не смієш... Чуєш, Улібе, не смієш.
— Я не підслухував.
— Лжу говориш, Улібе, — після довгої мовчанки сказав Святослав. — А хто говорить лжу — мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...
Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима...
6
Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги...
Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй — княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.
Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань...
— Встань! — суворо промовила княгиня.
Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену...
А все ж і в страшну цю хвилину —— на колінах, зігнута — Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум'янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.
Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:
— Встань-бо, Малушо!
Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії...
— Що ж це ти вчинила? — так само суворо сказала княгиня. — Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила — звабила княжича...
У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:
— Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою... А що далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію... Та що мені робити?
— Люблю! — тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. — Але ж ти й непразна...
— Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю... Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.
І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.
— Великий гріх ти вчинила, Малушо, — промовила княгиня, — і заслужила великої кари. Ти — роба, Святослав — княжич, завтра — князь; він — глава всій нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?
— Я розумію, княгине, — відповіла Малуша. — Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не робила... Все зробив Купало... Тепер мені лишається одно — до Дніпра і в воду...
— Ні, — суворо сказала княгиня Ольга. — Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину...
— Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч...
— Ні, — заперечила княгиня, — і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.
Малуша мовчала.
— Колись, — сказала тоді княгиня, — я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була...
Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.
— І я ніколи не забуваю добра, — вела далі княгиня. — За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе...
Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла — щоб княгиня пожаліла її...