Скільки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потім понад Тисою, вона бачила великі села, оброблені ниви, табуни худоби.
У палаці князя Такшоня Ольга не зустріла ні розкоші, ні візантійського блиску. Це була справжня фортеця серед степів і гір, а мешканці її — мужні люди, вої.
І чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вільно говорити й не зустріла підтримки ні в Константинополі, ні в Преславі, зрозуміла цих суворих воїв.
Ці люди хотіли жити, працювати на землі, тримати в руках не меч, а рало, але на них накочувались ворожі хвилі з півночі й з півдня; цих людей так само, як і ті племена, що жили тут до цього, хотіли знищити з півночі германці, з півдня — ромеї, і тому князь Такшонь дуже люб'язно зустрів княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою і миром, — маючи запеклих ворогів на півночі й півдні, угри хотіли мати друзів на сході.
І щось більше, ніж сусідська дружба, народилось за ці дні й у довгі осінні вечори, які княгиня Ольга провела в палаці князя Такшоня. Вона просила князя й дружину побувати в Києві-городі, запропонувала дочці князя Ільдіко поїхати з нею до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами...
Вона більше нічого не сказала, але і князь, і його дружина зрозуміли, що княгиня Ольга немарно запрошує Ільдіко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче назвати її дочкою, зміцнити мир любов'ю. Що ж, угорський князь не забороняє Ільдіко-Предславі побути гостею в Києві, познайомитись із княжичем Святославом, обидві ж княгині домовились і про більше — посаг.
Так закінчувалась далека подорож княгині Ольги до Візантії. Перед нею був ще важкий шлях через широку рівнину, де протікала швидка Тиса, через високі Карпати, ліси, нетрі, червенські городи.
Але княгиню вже не лякав цей шлях — тут, над Тисою і в Карпатах, жили рідні руські люди. Князь Такшонь і княгиня посилали з Предславою різні добра, велику дружину, багато коней. З таким почтом княгині не страшні були ні зима, ні звірі, ні зла людина.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
1
Дні ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Дніпро, від стін города до самого обрію біліли сніги, сніги...
Нарешті настав і Корочун — найкоротший зимовий день, коли, як тоді вірили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.
Закутані в шкури, убогі, перемерзлі люди від щирого серця хотіли допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата світила була б загибеллю й для них, — і в найдовшу зимову ніч у звірячих шкурах, зі зброєю в руках виходили на сніги, загрожували злим богам, палили вогні, щоб боги темряви тікали.
Так було й на Горі. Тільки настала ніч, перед постаттю Перуна біля величезного вогнища завирував натовп чоловіків, жінок, дітей. Проте добрати, хто з них чоловік, а хто жінка, — було важко, бо цієї ночі боги темряви не повинні були знати, хто на них наступає. Усіх злих, хижих, богів годилось налякати, й тому багато чоловіків понатягали на себе жіночі платна, жінки ж одягали чоловіче вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви* (*Скурати, ларви — машкари.), люди тримали в руках щити, списи, мечі, дехто ніс з собою сопелі, бубни, гудки...
Тоді зчинився великий шум — усі били мечами об щити, гриміли списами, хто вмів, свистів у сопелі й гудки, інші просто обертались круг вогнища, кричали:
Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,
Корочуне, Корочуне, днесь тобі загибать,
Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,
Утікай, Корочуне, із двора, із гнізда,
Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.
Помирай, Корочуне, загибай!!!
Далі в коло входив хтось із жерців, який заради цієї ночі одягав на обличчя страхітливу скурату — цілу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав бубон з мідними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дірки в шкурі вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потім починав обертатись все дужче й дужче, високо піднявши в руках бубон, що гримів і брязкотів.
Слідом за ним швидше обертались і люди в колі, дужче бряжчали щити, пищали сопілки й гудки, — це був страхітливий танець перед Перуном.
І раптом жрець зупинився. Зупинилось і коло. Жрець якийсь час передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном.
— Бачу Корочуна, бачу! — раптом волав він. І тоді він брав головешку з багаття, підіймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й оздоблена велика сосна, а під нею стояло обв'язане соломою й змащене смолою коло.
— Женіть Корочуна! — кричав він.
— Славте Коляду! — голосили люди.
Жрець підносив головешку до сосни, і вогонь відразу запалював гілля, повз угору, до вершини.
— Женіть Корочуна! — кричав жрець.
А вже кілька чоловік запалювали обв'язане соломою та змащене смолою коло, пускали його по снігу з гори, на якій стояв Перун, і воно котилось, освітлюючи сніг навкруг, розсипаючи іскри, мчало в провалля й там зникало...
— Корочун тікає! Немає Корочуна! Слава Коляді! — кричали люди, дивлячись на освітлені сніги і вірячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх.
За це їм належала нагороди, всі на Горі повинні були знати, що Корочун переможений, і люди в скуратах і ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто співали, йшли до будинків бояр і воєвод, стукали в тереми, щоб викликати господаря, співали їм колядки — пісні, у яких розповідалось про початок світу, про боротьбу добрих і злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвіку й сталась цієї ночі:
Коли не було з нащада світу,
Тоді не було неба ні землі,
Неба ні землі, лиш синє море,
А серед моря та два дубочки...
Двері будинків розчинялись, з свічками і світильниками на ганки виходили з цілими своїми родинами бояри і воєводи, вони весело сміялись, дивлячись на скурати й ларви, самі співали разом з людьми, підносили їм дарунки — вино, ол, мед, горіхи...
2
Святослав не пішов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, — як господар і князь, він мусив сидіти в теремі, ждати колядників, щоб вийти на ганок, коли вони почнуть співати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрі дари...
Був чудовий вечір. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті світлиці — кашу з пшениці й ситу з меду — для померлих, що нібито злітались святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.