I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв...
Пiзнiше, коли лодiї були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяється зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина — купцi вже знали грецькi порядки.
Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось — хто знає, бо вимовляли вони замiсть Прастена — Фрастьона, замiсть Степана — Стандера.
— Оце, — смiялись купцi, — почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Києва, чуєте?
Царевi мужi переписали купцiв, якi приїхали на торг, а тодi запитали:
— Чи всi?
Купцi вiдповiли:
— Нi, не всi, бо з нами разом зi своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.
Царевi мужi перезирнулись.
— Княгиня Ольга?.. Але ж у Києвi князь Iкмор?
— Був у Києвi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, — вiдповiли купцi. — 3 нами ж приїхала його жона i велика княгиня руська Ольга.
Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодiї й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, — хiба мало гостей приїжджає до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!
I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились їй, але не знали, як дiяти.
Тому вони вирiшили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообiцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють iнших мужiв, якi одведуть їх у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй, попрямували до ворiт, зникли за стiнами города.
Але нi вранцi, нi за весь довгий день до лодiй, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов. А без їхнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.
Настав вечiр, княгиня Ольга сидiла на своїй лодiї й дивилась на Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова свiтились вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi. Вгорi висiло темне небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Києвi.
I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого мiста?
Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки стало свiтати, до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не змогли прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготованi вже були й покої: по чотири купцi на келiю, жони — по двi в келiї, а княгинi Ользi — келiя з спочивальнею i сiньми.
I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же, в монастирi, мiсячне* (*Мiсячне — утримання для купцiв на мiсяць.), а сли —слябне* (*Слябне — утримання для послiв.), дали їм двi дощечки, на однiй iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй — послiв, а разом з ними й княгинi Ольги.
Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:
— Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землi — з послами своїми, купцями, почтом. I не просто я приїхала, а до iмператора на розмову.
— Нашi сли в Києвi сповiстили нам, — вiдповiли мужi, — що пiсля того як князя Iкмора вбили нiмцi, на Київському столi сидить син його Сфендослав.
Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.
— Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi, а який загинув у своїй землi, володiю Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва i приїхала вiд себе й нього говорити з iмператорами. Чи приймуть вони мене?
— Iмператора Костянтина, — вiдповiли мужi, — немає нинi в Константинополi, коли вiн повернеться, — не знаємо. Як тiльки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв — ждати. Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. — Ще мужi додали: — Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй i покажемо все, що її цiкавить.
Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга — дуже блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довгої дороги, а може, й iншої якоїсь причини, — сказала царевим мужам:
— За те, що прийняли мене, слiв моїх i купцiв, — iмператору ромеїв спасибi. Спасибi й за те, що даєте мiсячне купцям, — вiзьмуть вони його по надобi. Що ж до слябного — то нi я, нi сли не маємо в ньому потреби. Не убогi суть князi київськi, i якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до iмператора. — Закiнчивши, княгиня додала: — А доки iмператора вашого, як ви кажете, немає, я справдi подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Судi.
Так i пiшли царевi мужi. Купцi ж руськi, сли та й княгиня Ольга розiйшлися по своїх келiях.
Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарiшого з купцiв, Воротислава, й почала з ним розмову.
— Так що ж, — звернулась до нього княгиня Ольга, — чи готуються купцi нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?
Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i, звiвши темнi брови, говорив:
— Не вiдаємо, матiнко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, i нинi, коли побачили, як царевi мужi розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?
— А ви їм нiчого й не продавайте.
— Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?
— Я купую у вас всi вашi добра, — сказала княгиня. — I не по тiй цiнi, яку скаже єпарх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, — вона показала на келiю, — моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купцi мої нехай не йдуть на торг.