Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарiї помер лютий ворог римських імператорiв — болгарський каган Симеон, на престолi в Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була онукою iмператора Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар. Тепер Вiзантiя тримала в Болгарiї своє вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари — вiру, церкву: їхнiй патрiарх не визнавав зверхностi константинопольського патрiарха й сидiв на своєму столi в Доростолi.
Коли лодiї княгинi Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарiї Петро свiтляними знаками вiд фара* (*Фар — маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:
— Лодiї русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.
Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й з якою метою їде на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I їм не належать знамена. Київський князь Святослав? Але вiд своїх купцiв i слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i навряд чи пiде до Константинополя...
"Може, це зла витiвка русiв, — думав iмператор Костянтин, — може, їдуть вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?"
I на всякий випадок iмператор Костянтин велiв вислати за Босфор у Руське море фалангу швидких хеландiй з легiонерами й грецьким вогнем, надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залiзний ланцюг.
6
Бiльше як сорок днiв пливли лодiї княгинi Ольги й купцiв спочатку Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж, щоб скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на пiвденний захiд.
Увесь час їм щастило — на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрiї не видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i закине їх десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша набагато утруднювала їм шлях — доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день i нiч, у кров побили руки.
Час вiд часу у морi наздоганяли вони й зустрiчали всiлякi судна. Це були грецькi хеландiї, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари з Абхазiї, Арменiану, Пафлаго-нiї, Халдеї. Однi з них пливли, як i вони, до Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантiї.
Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це були грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi — на вiсiмдесят весел кожен, — обшитi високими насадами з бокiв, iз закованими в броню воями. Кораблi цi — а їх було бiльше десяти — пройшли уранцi недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але надвечiр вони з'явились знову i вже йшли позаду пiвколом, нiби оточували руськi лодiї, — цiлий день, нiч, ще один день.
— Це вiйськовi кораблi ромеїв; отi великi — дромони, меншi — скедiї, — сказали бувалi вої. — Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами?
На це питання нiхто вiдповiсти не мiг. Тiльки вої на лодiях гребли дужче й дужче, часто змiнюючись.
I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не повiрив. Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця. Але сумнiву не залишалось — там, на заходi, виходила з моря i чимдалi збiльшувалась, стiною вставала земля.
Це був Босфор — мета їхнiх багатоденних мандрiв: глибока, заповнена водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер шлях до Константинополя.
Грецькi дромони й скедiї, що переслiдували їх в останнi днi, залишились далеко в морi. Але на змiну їм заявились новi кораблi ромеїв. I скiльки не пливли лодiї мiж двома високими берегами Босфору, скрiзь у затоках пiд скелями стояли iншi кубари й скедiї. Схоже було, що вони готовi першої-лiпшої години пiдняти якорi й накинутись на лодiї русiв. Але ж тi тихо, спокiйно просувались мiж берегами.
— Стережуть ромеї Босфор, — говорили на лодiях, — бояться за Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.
— Крий боже, — озвався на лодiї iнший голос, — зустрiтись з ними малим числом. Та ще далеко в морi...
— А що? Нападають?
— Ще й як! У гречина совiстi немає — на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне — забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!
Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк її, князь Iгор, плив iз дружиною своєю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодiї, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради...
Тепер лодiї княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня їхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своїх лавах — встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.
Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки.
Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту — собору святої Софiї.
— Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! — лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.
Тiльки бувалi, покалiченi вої-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, — в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.