Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлiвини, бiля тiла постояла (як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi Ярина, служачи князям, бiльше як пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду її скринi.
Нi, такоїї ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi її не було нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць, дещо з теплої одежi та ще два сувої полотна, якi Ярина виткала власними руками.
— Вiзьмiть полотно в клiтi.
Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу. Вона не думала робити її ключницею — нi, Малуша була надто молода для такої роботи. Княгинi просто чомусь подобалась ця дiвчина, щось у нiй викликало приязнь, довiру.
Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помiчницею. Вона увесь день поралась на великому господарствi, iшла вiд клiтi до клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня приходила до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, — тямуща вона, чесна, такiй весь терем можна припоручити.
Через це само собою так вийшло, що одного разу увечерi, коли Малуша взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для снiдання, а потiм прийшла до неї в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:
— Ти вже їх тут не клади.
— А де покласти? — не зрозумiла Малуша.
Княгиня була дуже стомлена, вона сидiла на ложi, спочивала й щось уперто думала.
— Важко це менi, Малушо! — промовила, зiтхнувши, вона. — Думай над тим, що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже подумай, що треба робити в теремi. Ти ж усе знаєш.
— Знаю, матiнко княгине.
— Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моєю будеш.
Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав її це зробити.
— Боюсь я, матiнко княгине, — призналась вона.
— А чого тобi боятись?
— Тереми великi, клiтей багато.
— А що в нас — дворян мало? — суворо мовила княгиня. — Носитимеш бiля пояса мої ключi — всi слухатимуться тебе.
I, помовчавши трохи, додала:
— Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця — улюблениця.) ти моя! Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро її було в певних руках.
— А оцей ключ, — вибрала вона з низки i показала Малупгi, — з терема до твоєї хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, — можу тебе по надобi й вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.
Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своєї хлiвини.
Довго одмикала замок, бо в неї тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.
Стала вона посеред хлiвини — i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх i не добивалась — доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.
Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила їй?
Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, їв, що було, нiколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.
Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала їх. Один, другий, третiй, о, як багатої "Який же ключ мiй?" — заплющивши очi, замислилась вона.
З
Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.
Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, — у неї було здоров'я, запал, а найголовнiше — молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало її. Аби тiльки вистачило сили.
Турбувало її iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...
Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неї ж нiчого не приготовано, — i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.
Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била — на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорi по городницях i дає знати про себе: "Ба-а-ам! Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку — далеко.
Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.
Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:
— А хто там ходить?
Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
— Це я, Путшо, — тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.
— Бачу, бачу, — сказав i голосно позiхнув Путша. — А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.