Святослав

Страница 3 из 202

Скляренко Семен

Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй землi вбили князя Iгоря i коли на столi в Києвi сiла Ольга. До цього Любеч платив князевi дань — вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь — i в Любечi також — уроки й устави* (*Уроки й устави — податки.). Устав їм робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i пiшов вiд батька Анта, збудував над Днiпром терем.

Жив бiля батька син Сварг — золотi руки мав хлопцем, вiд старих людей, а також i вiд Анта навчився варити крицю, замолоду залiзом i кузню* (*Кузнь — рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд. Але пiзнiше, коли одружився Сварг з дiвчиною iншого, заднiпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узлiссi свою хижу.

Тiльки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старiйшина i доживав свiй вiк.

Любеч — так здавна називали люди полянського племенi городцще роду Воїкiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища й роди — все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

Заглибившись у свої думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.

Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лiвим берегом Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.

Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинцi, з голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.

Пiд ними ж, як вої, що тiльки ждуть загаду i одразу, коли пролунає клич, рушать уперед, — стояли, переплiтаючись гiллям, вростали в землю корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота — вiльшина.

Були днi, коли по вершинах сосон угорi пробiгав легiт, все дужче й дужче починали дзвенiти їхнi стовбури, i тьма дерев озивалась шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.

Тодi над лiсом, як вали в морi, котились важкi, чорнi хмари, вони чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорнiй iмлi з хмар починали бити блискавки — вцiляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було тихо, нiщо не порушувало його спокою й величi, вряди-годи тiльки десь сумно жалiлись горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли шумнi потоки.

Проте не до цих шумiв i звукiв дослухався Ант. М'яко ступаючи по настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд деревами, обережно розриваючи гiлля всипаної червоними ягодами шипшини, вiн слухав, чи не почує-десь рику оленя.

Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали в яру над потоком, сполошив їх, але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цiлим стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.

Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя — i з ведмедем вiн зустрiчатись у цей час вiч-на-вiч не хотiв: нехай лягає спати. Ант зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.

А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на оленячий слiд... їх було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели тут усю нiч, що видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо скрiзь на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.

Ант рушив по слiду оленiв. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бiгли широким кроком, далi пішли спокiйнiше, один за одним, часто зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в зелених долинках ласували свiжою травою.

Пiзнiше, коли сонце пiднялось високо над лiсом, роса опала, трава просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очi болiли, слухав так, що аж дзвенiло у вухах, втрачав слiд, знову знаходив його, знову втрачав.

Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс рiдшає, сонце опинилося в нього за спиною.

Але в цей час вiн ще раз пiймав слiд оленiв — вони тiльки-тiльки пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.

Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його не помiтили оленi, побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi могили, де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.

I тодi сталось те, чого Ант не мiг ждати, — серед одноманiтного стрекотання коникiв почувся пронизливий свист, i раптом гостра стрiла впилася в груди старiйшини Анта...

З

Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком у лiвiй руцi в'ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а там i зник мiж стовбурами дерев.

Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли до лiсу, де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.

Коли ж увечерi, чорнi вiд диму й дуже стомленi, Микула з Вiстою повернулись з лiсу, батька не було.

— Забарився старiйшина, — сказав Микула. — Певне, далеко зайшов.

I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр, прислухався, але нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було чути. Не з'явився Ант i наступного дня, й ще однiй ночi.

Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен живе нарiзно, а все ж Ант — старiйшина: коли приїжджає хто вiд князя — вiн веде з тим мову, коли ставиться дань — йому належить перше слово... Микула не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з ними засiдлали коней, поїхали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не знайшовши, виїхали в поле.

Там, на високiй могилi з кам'яним пам'ятником колишньому старiйшинi їхнього роду Воїку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в грудях.

Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не приходив до пам'ятi; весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались хрипи й свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.