Вийшов на острiв i князь Святослав. Вiн добре пам'ятав цей затишний куточок на рiжку острова. Тут недалеко вiд того мiсця, де зупинились лодiї, на великiй галявинi пiд скелями, так само стояв i бринiв молодим листом вiковий дуб, перед яким складали жертви всi, що щасливо минали пороги, i тi, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотiв вiн принести жертву й тепер — щасливо закiнчилась їхня путь вiд Бiлих берегiв, нехай боги бережуть воїв i в порогах!
Князь Святослав став перед дубом, готуючись принести в жертву богам чорного хорта. Витягнувшись пiвколом, у глибокому мовчаннi стояла за князем його дружина. Сонце дiйшло до обрiю, торкнулось скель. Темна вода линула мимо острова, далеко по той бiк чорнiв лiвий берег.
На тлi багряного неба яскраво вирiзьблювався могутнiй дуб. Стовбур його нагадував постать велетня, довге гiлля було як простягнутi вперед руки, на гiллi висiли зотлiлi ручники, пробитi шоломи, пощербленi мечi, iржавi списи...
З Днiпра вiйнув вечiрнiй вiтер — i заворушились, мов живi, ручники, забрязкотiли шоломи, мечi й списи, нiби хтось говорив до воїв.
— Боги вимагають жертви, — пролетiло мiж ними.
Князь Святослав сам принiс у жертву богам хорта й окропив стовбур дуба, промовивши:
Боги! Ми щасливо повернулись сюди,
Складаємо вам жертву за помiч вашу,
Боги, поможiть нам далi i милуйте,
Даруйте перемогу на бранi, мир на землi...
Усi вої повторювали слова князя Святослава. А в цей час над лiвим берегом Днiпра, все в одному мiсцi, де серед густих кущiв стояла стара верба iз збитою перуновим вогнем вершиною, кружляли й кружляли двi лелеки. Раз за разом вони спускались до вершини, де чорнiло їхнє гнiздо, сердито скреготали дзьобами, але, нiби злякавшись чогось, сполохано вiдскакували вiд гнiзда й знову починали кружляти в небi.
Лелеки були сполошенi немарно: на вершинi верби, ховаючись у гiллi, сидiв дозорець iз луком i стрiлами бiля пояса. Пiд деревом у кущах сидiло на конях кiлька вершникiв — чорних, засмаглих, у низеньких баранячих шапках i таких самих куцих кожушках, пiдперезанi ремiнними поясами, на яких висiли кривi шаблi.
Один вершник, правда, одягнутий був краще, нiж iншi: шапка на ньому була з соболя, оздоблена кiлькома великими самоцвiтами, iз дорогого соболя пошитий був i кожух вершника, на грудях у нього на золотому ланцюзi висiла тамга* (*Тамга — княжий знак.) iз невiдомим написом, шабля вершника обкована була золотом i цяткована перлами. Якби князь Святослав мiг бачити вершника з тамгою, то пiзнав би його — це був печенiзький каган Куря, що колись пiд Києвом присягався йому в мирi й дружбi.
Але що важило слово печенiзького розбiйника? Ще минулої осенi над Днiстром знайшли його посли iмператора Цимiсхiя. Тодi ж вони дали йому мiх iз золотом i пообiцяли дати ще стiльки ж, аби тiльки вiн наскочив у полi над Руським морем або десь на Днiпрi на князя київського Святослава i вбив його. Каган Куря, пам'ятаючи свiй невдалий похiд на Київ i образу вiд князя Святослава, згодився це зробити.
I коли князь Святослав плив iз воями своїми Руським морем, то з суходолу — з ярiв i лiсiв — за ним пильно стежив каган Куря з своїми вершниками. Ромеї нiбито не воювали, але воювало їхнє золото. Князь Святослав плив морем — печенiги посувались суходолом, вої князя зазимували на Бiлих берегах — каган Куря став улусом вище над Днiпром. Ранньої ще весни печенiзька орда вийшла на пониззя, каган Куря бачив, як лодiї руських воїв почали одриватись вiд Бiлих берегiв i попливли вгору проти швидкої течiї.
Тодi каган зрозумiв, що настав час помсти. Повернувшись до улусу, вiн велiв своїй ордi з кибитками, жонами, худобою рушати на схiд, а сам iз кiлькома тисячами вершникiв став посуватись вгору понад Днiпром. I скiльки не пливли вої князя Святослава проти води, каган Куря, криючись у ярах i лiсах, посувався з вершниками своїми вище й вище понад Днiпром. Ждав нагоди, коли зможе напасти на князя Святослава.
Тепер ця нагода трапилась. Каган Куря знав, що князь Святослав розбив свої лодiї на три частини. Розвiдники кагана потай пiдкрались уночi до самих лодiй, коли вої зупинялись на ночiвлю, i дiзнались, що князь Святослав iде на чолi лодiй. З лiвого берега каган бачив, як переднi лодiї зупинились бiля острова Григорiя...
Лелеки довго кружляли над вербою. Почало темнiти, й вони спустились до свого гнiзда — певне, вирiшили ночувати поруч iз чорною людиною, може, вона не зачепить їх. Час вiд часу лелеки, правда, лякались i висували довгi шиї з гнiзда — чорна людина, яка сидiла поруч, розмовляла з тими, що стояли внизу.
— Лодiй не видно? — запитували з кущiв.
— Нi, їх бiльше немає, — вiдповiв дозорець з вершини.
— Що на островi?
— Там запалили вогник...
— Вони приносять жертву своїм богам, — засмiявся один iз тисяцьких, що оточували кагана. — Я знаю, жертви в них приносить князь... Святослав...
Каган Куря дивився на Днiпро, що швидко темнiв i зливався з берегами. Там, на островi Григорiя, в голубiй iмлi горiв червонкуватий вогник. Там князь Святослав приносив жертву, навкруг стояли його вої...
Спершись на луку сiдла, каган Куря замислився. Тодi, коли князь Святослав вирушав вiд Бiлих берегiв, каган думав, що iтиме поруч iз ним берегом Днiпра, але налетить на руських воїв у порогах, коли вони змушенi будуть вийти на берег i волоком тягтимуть свої лодiї. Там, на березi, над порогами, коли вої витратять усi сили, каган збирався вночi пiдкрастись до стану русiв i поквитатись iз Святославом...
Але зараз трапилась iнша нагода. Князь Святослав зупинився на островi Григорiя, з ним небагато воїв. Iншi лодiї ще далеко, вони будуть тут не ранiше як уранцi...
На островi ще раз блимнув червонкуватий вогник i згас. Каган Куря знав: руськi вої вночi не палять вогнищ. Це вони загасили вогонь i зараз перейдуть в iнше мiсце. Проте куди вони перейдуть? Острiв — не поле, нiкуди не втечеш.
Темний вечiр насував на Днiпро, чорним було обличчя в кагана Курi.
— Це була остання його жертва, — процiдив крiзь зуби Куря. — Нехай тепер усi нашi вої виходять до Днiпра.
I прийшла ще одна, тиха, чорна, як вугiлля, нiч, шатами своїми прикрила береги й острiв, запалали вгорi зорi-самоцвiти, а вiдбитки їх, як теплий жар, заколихались на плесi.