Аж тепер зрозумiв вiн, що в Києвi все буде не так просто, як здавалось йому здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва вiн сам, як це бувало ранiше, нi про що й думати: ось — Подол, он — Гора, всi ворота йому вiдчиненi. З лодiї встав — у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i, як це водиться, кухоль меду. Але ж вiн приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дiвчини не пустять?!
Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i то швидше, поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
— Ти вже сиди тут i жди, — сказав вiн Малушi, — а я пiду поникаю там i повернусь.
— Я сидiтиму й ждатиму, — вiдповiла дiвчина i, щоб брат не турбувався, навiть посмiхнулась.
Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, їй стало страшно. Вона так загорнулась у ряднину, що видко було тiльки блiде чоло й надзвичайно великi очi, i схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму гнiздi.
Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла уявити Малуша. Вона ждала, що прийде вiн такий, як їхав з нею в лодiї, — звичайний, простий. Аж гульк — на кручi кiнь ударив копитом, а на конi сидить князь чи воєвода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: "Малушо! Малко!"
Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала їй мати.
Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодiї. Добре, що хоч вузлика — материн подарунок — не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться, що буде далi.
А Добриня їй каже:
— Лiзь до мене!
— Куди?
— Та сюди ж, у сiдло...
Ще й руку подав.
Малушi це була не первина, на незасiдланого коня в Любечi стрибала, учепилась i тут за стремено, за руку Добринi — i мов прикипiла на луцi поперед брата.
Добриня торкнув коня, вони поїхали, i тодi Малуша побачила набагато бiльше, нiж iз лодiї. Вони їхали якийсь час по низинi — Оболонi, де то тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня, княжi огороди. Потiм вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали руками.
— Не бiйся, — сказав Добриня, — це торг, а ото стоїть бог Волос.
I Малуша довго озиралась на багатоголосий торг i на освiтленого полум'ям вогнища бога, що срiбними блискучими очима дивився на Подол, Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на неї.
Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то помiтила, що вони вже їдуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi, нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi якої видно стiни, ворота, мiст.
Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:
— Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить її брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь їй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добри-нi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кiнь, чула, як важко дихає й Добриня.
А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоїть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, їхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота. Скiльки тих гриднiв проїжджає цими ворiтьми — один туди, другий сюди, з Гори їдуть — конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються — конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою — той козу, iнший — вiвцю, ще один — бранку з поля. Спробуй поговорити з ними — не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа — береже князя со дружиною, але й себе не забуває.
Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi — такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горi.
— Та це ж Добриня, — виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. — Гей, Добрине, де єси бував?
Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.
— Правду рече Тур, — закричали тодi кiлька гриднiв, — де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали її колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:
— Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуєте, сестра!..
I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.
— Так чому ж мовчав? — промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. — Сказав би, то воздвигли б славу... — Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: — А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виїжджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.