7
Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець — прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.
Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба.
У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, — небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня.
Але на долинi — за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах — скрiзь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях iз гiр до Вiзантiї, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперiєю, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями своїми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще проллється попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут!
Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських воїв, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки — вої готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи...
Подивився князь Святослав i в другий бiк — на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан ромеїв, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперiї, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв.
I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi — одягнутi в звичайнi порти — люди, натягнуть тятиви своїх лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, — люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки.
А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом — iмператору Вiзантiї i князевi Русi?
"Дивись, — сказав би князь Святослав iмператору, — на оце небо, землю. Там — Русь, там — Вiзантiя, а ось тут — болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там — Русь? Я прийшов — i ти бачиш силу Русi; любов i мир — хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на зброї".
Василiки iмператора ромеїв — протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип — приїхали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр.
— Хто їде? — закричала, побачивши їх, сторожа чола.
— Вiд iмператора ромеїв... василiки... до князя руського Святослава, — заволали протовестiарiй i єпископ.
Їх провели до стану руських воїв, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.
Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд i кiлька тисяцьких.
— Ми вiд iмператора ромеїв Iоанна, — почав протовестiарiй, — василiки — патрикiї Мануїл i Йосип, прибули до князя руського Святослава...
— Князя нашого Святослава тут немає, — вiдповiв їм Свенелд, — ми, воєводи й князi, слухаємо вас i будемо говорити за князя i Русь...
Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi:
— Iмператор ромеїв Iоанн запитує руського князя: за чим вiн привiв своє вiйсько сюди, до Вiзантiї? Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.
— Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, має з нею нинi мир, а вiдтак запитує у iмператора ромеїв: за чим вiн привiв своє вiйсько в Болгарiю?
Василiки знiтились i мовчали.
— А коли iмператору цiкаво знати, — додав Свенелд, — чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо — за золото ваше. Тiльки ж вої нашi за нього вже заплатили кров'ю...
— Iмператор ромеїв дуже шкодує, — змовчав про кентинарiї протовестiарiй, — що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров...
— Вiруючи в бога, — додав єпископ, — ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми...
Протовестiарiй Мануїл, натхнений словами єпископа, став навiть загрожувати:
— А якщо ви змусите iмператора ромеїв виступити проти вас з усiм своїм вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь.
Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i єпископа воєводам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм воєвода Свенелд сказав:
— Марно ви, василiки, всує кличете бога i зовсiм марно загрожуєте князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити — ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир — то справжнiй мир, це ромеї кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх воїв живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру — навiки iдiть з Болгарiї, князь Святослав з воями своїми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарiї, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi вої, що перемагають ворогiв зброєю. I нехай тодi ромеї не нарiкають, а переселяються в Азiю...
Василiки не знали, що вiдповiсти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам i князевi — золото й паволоки — i повернулись до свого стану.
Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава. На цей раз везли з собою iншi дари — меч i щит iмператора Iоанна.
— Бути по тому! — сказав князь Святослав. — Укладемо мир!
8
Феофано свого досягла — для розмови з нею iмператор Iоанн прийшов до Софiї. Вiн з'явився не сам, а з проедром Василем. До собору вони прийшли пiзнього вечора через сад Великого палацу, де їх нiхто не мiг бачити, наблизились до пiвнiчних ворiт. Етерiоти розступилися перед ними...