Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.
— Що це? Що це? — шепоче княгиня.
"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."
Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, — бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.
— Хто це? — одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
— Це я прийшов до тебе, — тихим голосом вiдповiдає вiн. — Адже ти мене кликала?
— Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.
— Княгиня молилась, i це добре, — починає священик. — Але чому нинi княгиня неспокiйна?
— Менi страшно, отче.
— Чому?
Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:
— Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...
— Ти речеш правду, княгине, — згоджується й похитує сивою головою священик. — Велика Руська земля, дужа, незборна.
— Немало трудiв, — веде вона далi, — поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, — скрiзь знають нинi Київ i Русь.
— I ти, княгине, немало зробила, — додає священик, — устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:
— Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?
— Про що ти мовиш, княгине?
Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.
— Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.
— Свiт незмiнний, княгине, — вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, — ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.
— Нi, священику, — перебиває його княгиня, — свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
— Свiт незмiнний, княгине, — ще раз каже священик, — одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми — його слуги?
— Але де мiй бог? — тихо шепоче княгиня. — Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
— Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.
— Слухай, священику, — каже княгиня, — я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" — а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" — а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.
— Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.
— I убивство прощає?
— Прощає, коли це на добро людям.
— То що ж є добро й зло?
Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
— Добро й зло iснують у свiтi, — промовляє вiн, — одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро — вiд бога, а зло — вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi — це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там — на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
— А багатства землi? — запитує княгиня.
— Вiд бога, — вiдповiдає священик. — Все вiд бога — князевi корона, слава й честь, воєводi — своє, боярину — своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим — йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола — вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.
— Молись, княгине, — чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на колiна.
— Молись, — каже священик. — Вiн захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
— I хрести їх, — долiтають до неї слова пастиря. — Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.
— Не можу, — одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. — Сама — вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.
— I навкруг тебе багато християн, — каже священик. — Уже сто лiт у Києвi стоїть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарiї. Є церква наша й у Новгородi...
— Вiдаю, — дивиться вона на образ Христа, — i знаю, що iде Христос по Русi, призрiває багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всiх людей моїх не можу. Безлiч-бо їх живе в старiй вiрi, хоче старого покону. Боюсь я їх.
— Молись за те, щоб сяйво Христової вiри швидше зiйшло на них. Ти багато зробила, княгине, утверждая владу на землi. Утверди ж i вiру в їхнiх душах. Молись, молись, княгине, — говорить священик, i обличчя його суворiшає.
Вiн сам стає поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять зорi, близько колишеться, нiби хоче заглянути в княжу свiтлицю, гiлля, перед iконою горить i стiкає великими краплинами свiча.