— Ти маєш спiльникiв? Адже маєш, княже?
— На бранi, — вiдповiв князь, — я покладався i покладаюсь тiльки на власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.
— Я i мої друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi в сто крат... Коли ти думаєш рушати?
— Це станеться незабаром.
I вони обоє подивились удалину, де у багряному сяйвi вився по праву руку шлях до Средця, а по лiву — все в гори, на перевали й ущелини — на Константинополь.
Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались в кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав обмовиться, розповiсть, як i коли думає вирушати в гори, i скаже про свої сили. Тодi б i Калокiр вирiшив, як йому далi бути, що робити?!
А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко буде йому йти проти ромеїв. Багато, дуже багато сили й кровi витратили руськi вої над Дунаєм. Пошматована болярами Болгарiя не може дати йому потрiбної допомоги, доводиться просити її у печенiгiв i угрiв. Але чи надiйна це пiдмога? Що жде їх по той бiк Планини?
Нiкчемний Калокiр! Чи мiг вiн знати, що робиться у пристраснiй, широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!
Коли в горах ще танули снiги й ущелини заповнили швидкi рiки, над Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.
Саме в цей час до Константинополя прибули з своїми легiонами Вард Склiр i патрикiй Петро. Вони довго переслiдували повстанцiв у пустелях Каппадокiї i нарештi пiймали їх.
Вард Склiр зробив так, як велiв iмператор. Вiн випiкає очi брату Никифора Льву Фоцi, постригає в ченцi й висилає на острiв Хiос небожа Никифора — Варда — разом з жоною й дiтьми, жорстоко карає всiх їхнiх родичiв...
З такими вiстями два полководцi повертались до Константинополя. Iмператор Iоанн радiсно їх зустрiчає, — дуже добре зробили його полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кiнця свого життя в монастирях, не бачити повiк сонця. Такi iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й рiдше згадує вiн за радощами цього свiту й Феофано — їй також до кiнця свого вiку скнiти в келiї на Протi, її стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.
Iмператор Iоанн дає великi нагороди Варду Склiру й патрикiю Петру, велить їм виїжджати в Фракiю й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе свої легiони в гори.
Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столицi немає василевса, його мiсце заступає василiса, але проедр мусить бути першим i бiля неї. Проедр схиляє голову.
— А кого ти знаєш iз iсторiографiв, — запитує ще Iоанн, — кого б я мiг узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперiї пройдуть по Болгарiї i розiб'ють Русь?
— Я знаю Iоанна, — вiдповiв проедр, — сина сановника Феодора, священика...
— Священик Iоанн все своє життя славив Никифора, — розсердився iмператор, — i це вiн зараз пише присвяти на його гробницi... Усi цi iсторiографи — прихильники або Костянтина, або Никифора...
— Я чув, що серед молодих дияконiв Софiї вiдзначається своїми талантами Лев, сам з Азiї, простого роду, але красномовством знаменитий...
— Якщо вiн молодий — дуже добре. А красномовство його запалить вiйськовi подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним i дай йому срiбну чорнильницю. Нехай вирушає разом iз нами. Лев — диякон. Що ж? Нехай i вiн живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!
Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй їхав далеко вiд Адрiанополя, в долинi над Марiцою з'явились полководцi й вiгли* (*Вiгли — караули, сторожа.), а разом iз ними озброєнi довгими мотузками й кiлками мiнсуратори* (*Мiнсуратори — землемiри, топографи.). Вiгли їздили по лiсах i ярах, перевiряючи, чи немає тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали широку рiвнину, до якої з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.
Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину стану, i там поставили його знамено. Вiд цього мiсця мiнсуратори заходились вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя — грецький сажень, 1,774 метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки мiж ними.
А тим часом у долинi вже з'явились хмари рудої куряви. До мiсця майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти — пiхота.). Їх було понад десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв, викидаючи землю i насипаючи вал. Посеред валу i в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi вої i особливо кiннота, робили пiдковами. Коли рiв i вали були закiнченi, оплiти ще один день готували "порожнє мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й камiння, розбили великi й малi дороги, а посеред стану втрамбували мiсце для "царського табору". Ще поставили там намети для iмператора, протовестiарiя, стольника i охорони.
Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через кожнi десять оргiй залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi їх загостренi кiлки.
Ще не була закiнчена вся робота, а до стану вже пiдходило ромейське вiйсько, навкруг царського намету зупинились i одразу ж почали ставити свої намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще далi — таксiархiї* (*Таксiархiя — вiйськова частина, тисяча воїнiв.) фем. Стан одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки вiд багатьох вогнищ.
Коли почало смеркати, прибув iмператор Iоанн Цимiсхiй. Вiн їхав у срiблястому скарамангiї, у легкому шоломi, iз золотим мечем бiля пояса. Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду i позад нього верхи їхали безсмертнi.
4
I ще раз пiзньої, як i завжди, години в келiю до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.
— Проедр Василь велiв забрати тебе цiєї ночi з Проту, — сказав Вард. — Для втечi все готово, скедiя стоїть пiд скелею, бог послав нам попутний вiтер...
— Але як ми вийдемо звiдси? — занепокоїлась Феофано.
— Через це вiкно, — показав рукою Вард.
— Крiзь ці грати?.. А там далi — скеля, безодня?