— Тур! — покликав священик. Двi темнi постатi вийшли з кущiв i наблизились до священика.
— Ходiмо! — стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори, де вiн жив.
Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолi й у передграддi, люди старої вiри часто нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього, коли священик закiнчив вечерню i йшов пiзньої ночi до своєї хижi, з кущiв на нього полетiло кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бiйку. А скiльки ще гидоти, соромництва, всiлякої ганьби чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки з грубими цiпками в руках. Нелегко утверджується Христова вiра над Днiпром, ой нелегко.
Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло, а попереду життя вiчне й щасливе? З церкви Малуша пiшла iз жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:
— Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти їм довелося недовго. Близько вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по схилу гори ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало печер, в яких вони ховались вiд ворогiв. В одну з них потайною стежкою жiнка й привела Малушу.
У куточку там горiв свiтильник, у промiннi його Малуша побачила зеленкуватi глинянi стiни. У печерi був важкий дух, пiд стiною на перетертiй травi лежало кiлька чоловiк.
— Лягай! — прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною.
Малуша лягла, й жiнка — поруч з нею.
— Як тебе звуть? — запитала Малуша.
— Во хрещеннi Софiя... Се речеться — премудрiсть божа.
— А я тепер Марiя, — промовила Малуша.
— Спи, рабо божа Марiє!
Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там шумiв вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять надворi дерева, до її вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити в крутi береги. Але тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких на свiтi нiчого не лишалось... I тихий спокiй обгорнув спраглу душу раби божої Марiї. Пiсля всього, що сталося, їй захотiлось тiльки спати, спати.
Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як тепер син Володимир? Днiпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як менi?"
А сон все склеплював i склеплював повiки.
5
За упругом вставали все вищi й вищi хвилi, вони налiтали на лодiю, жбурляли її з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А вiтер знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то зникали, по лiву руку громадою лежали гори, праворуч — вкритий лiсами низький берег.
Добриня сидiв на носi передньої лодiї й пильно дивився вперед. Нехай лютує вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi — перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень i вночi. Поки на Днiпрi — лодiї вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.
Добре погуляли в Києвi мужi з Новгородської землi. Випивши на прощання меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало. Скрiзь понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить i дружина. Вiтер грає, весла сохнуть, чом i не перепочити! По два вої не сплять тiльки на кожнiй лодiї: один пильнує за вiтрилом, другий тримає стерно — i того доста!
Спить i князь Новгородської землi Володимир, син Святослава. До пiзньої години, доки київськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь Володимир i Добриня на кормi лодiї, прощались iз землею батькiв, — хто знає, коли i як доведеться їм повернутись сюди. Потiм князь лiг пiд навiсом, Добриня прикрив його теплим опашнем — нехай спить. А Добриня не спатиме.
Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налiтає, кипить, вирує вода, i все бiльше i бiльше у нього думок.
Думає Добриня про те, як колись давно плив вiн цим шляхом звiдти, де зараз сiра iмла, — з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.
Добриня, як i всi отроки, хотiв тодi попасти до Києва, але боявся невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще хiба, як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?!
Днiпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
зрубаєм главу царю ромеїв,
принесем дому i честь, i славу...
Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.
Раптом вона вiдступила. Згадуючи у цю нiч минуле, Добриня не мiг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою вiн перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей, гриднем. I несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною.
Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим завдячувати своєму щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але ж тодi нiчого особливого не трапилось. Вiн їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тодi чогось не лучалось. їздив вiн ще й з княжичем Святославом — на лови, в далекi сторожi до РоднI, але в княжича були свої, кращi вої, вiн покладався тiльки на них.
Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Вiн одразу вiдмахнувся од цiєї думки: не вона, а вiн дав у руки сестрi щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз її з Любеча, вiн потай привiз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга пожалiла Малушу, коли та вчинила грiх з княжичем Святославом.
Добриня пригадав нiч, коли покiйна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав їй, коли вона вийшла: "Що ж ти наробила, Малко!"
Але вже до того Добриня вiдчував, що вiн не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у походi, сотенний у дружинi. Любо було, либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це думав Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн тiльки не мiг пустити його поперед себе.