Нi, Ярино, ти була тодi молода, радiла, коли попала до Ратшi, ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i всiм богам, все чогось ждала.
I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобi зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою, якщо тебе допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.
Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все це склалось i як справдi в неї у тi давно минулi лiта були й краса, й тепло, i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти на це, бо кожен вiк має свою надiю, бо немає в свiтi людини, яка б не надiялась, але мало є таких, що побачили свої надiї здiйсненими.
Колись була Ярина молодою, любила i сама, i її любили. У отрока князя Iгоря, Роксая, були голубi очi, а волосся нагадувало льон. Вони зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й не сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А там поїхав Роксай з князем до Iскоростеня — i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер i впала з очей у Ярини сльоза.
А життя iшло, i народжувались новi надiї. Це було давно, коли, як це добре пам'ятає Ярина, тут, на Горi, жити було важко, стiни на нiй були коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночi, коли вони й зовсiм не знiмали бронi, а стояли на городницях, бо над Днiпром, а часто й пiд самими стiнами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкi лiта, важке життя, багато воїв полягло тодi на городницях, валах. Як i всi, Ярина тодi допомагала воям, обмивала й перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж залишилися iншi люди, був князь iз княгинею, були їхнi дiти.
I вона вiддавала вже їм усi свої сили. Деякi з дiтей княгинi Ольги померли, сини Святослав i Улiб виросли — їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто їй допоможе!
Тепер Гора не та! Стiни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких печер... А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз i бояри, i воєводи, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи, гриднi. На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде Гора, нiби матка — княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.
Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чує, як до князiв iдуть оцi бояри, воєводи, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають їх тiуни й ябетники* (*Ябетники — княжi прикажчики.) i як кожен iз них просить собi пожалування — землею, лiсами, водами, а то просто золотом i срiблом iз скотницi княжої.
Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi ж вони про неї забули.
Просити, а чого просити? У її руках ключi вiд теремiв княжих, усiх покоїв, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина — i одяглась би, i взулась, мала б повну скриню всякого добра...
Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в скринi її, що стоїть бiля лiжка, є тiльки два сувої полотна, якi напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини є кiлька сорочок, черевики й платно* (*Платно — верхнiй одяг.) носить, поки зносяться, та ще має платно — дарунок княгинi, у якому подає князям у стравницi.
I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого не має. їй, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.
4
Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки, тихi голоси — там стоїть сторожа, береже город, не змикає вiй. А в теремах бояр i воєвод, у хижах попiд стiною — темно, тихо, там ходить сон.
Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно вiкно свiтиться вiд Днiпра — там окреслюється чиясь тiнь, iнодi вона колихнеться, iнодi вирiвняється й надовго застигає.
То бiля вiкна стоїть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона, довго лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов до неї, думки заважали спочити.
От вона й запалила свiчу на столi, стоїть бiля вiкна, дивиться на нiчний Київ, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним пилком одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.
Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звiстка про печенiгiв у полi, може, налякали слова купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жiнцi-удовицi тоскно їй i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихi слова i дихання.
Та нi, не це турбує, не це не дає спочити княгинi. Колись, як мужа її Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.
Не новина для неї й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе Київ — стоїть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на сторожi земель. Багато орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але всi вони розсипались, як пiсок на березi Днiпра. Не страшнi Києву й печенiги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полi.
Мислить княгиня й про фортецю над Доном — Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купцi з грабiжниками й вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою. Що ж, зараз вона пошле слiв своїх до хозарського кагана, а там пiдростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.
Розумiє княгиня i те, яку згубу чинить Русi Вiзантiя, розумiє, що обсiдає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенiгiв. Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись ходив, прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.
Але княгиня бiльше всього боїться вiйни. Вже скiльки лiт мирно править своїми землями, вже скiльки лiт не знає Русь бранi. Кличуть воєводи її йти на печенiгiв, вимiтати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на українах своїх i в полi Русь проливає кровi бiльше, нiж на бранi, що пiдповзає до Русi Вiзантiя.