Коли б хто мiг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Вiн знав усе, що сталося за останнi днi тут, на Горi: батько-князь посадив на Київському столi брата Ярополка, в Деревлянську землю посилає Олега, а сам виїжджає на Дунай...
Княжич Володимир не знав ще про те, що батько-князь збирається взяти його з собою на Дунай. I тривога обгортала його душу, коли вiн уявляв, як без баби-княгинi, без батька залишиться в Києвi. Адже брат Ярополк його ненавидить, не зупиниться нi перед чим. Не полюбляють Володимира й усi бояри та мужi лiпшi. Його нiкому захистити, вiн усiм тут, на Горi, чужий, жде його тiльки зневага, може, й смерть.
Та й зараз тут, у палатi, скоса глянувши на Ярополка, що сидiв поруч iз батьком, Володимир зустрiв його жорстокий, колючий погляд, — Ярополка, очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палатi, ненавидячими очима вiн дивився на брата.
Але що Ярополк i вражда його, коли мужi новгородськi просять Володимира до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк думає, що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима, ледь посмiхається, нiби пiдбадьорює його.
— Як твоя воля! — тихо вiдказав Володимир. — А я згоден, княже!
Князь Святослав встав з стiльця, покликав до себе Михала, з'єднав його руку з рукою Володимира.
— От ви i є, — коротко промовив вiн. Тисяцький Михало рушив уперед, мiцно обняв i поцiлував княжича Володимира. До нього стали пiдходити й iншi мужi новгородськi. Князь Святослав сидiв на столi, думав свою думу. Може, думав вiн про близьку брань на Дунаї, може, замислився про дальше майбутнє Русi... Князь вiрив, що все буде гаразд, легка посмiшка лягла на його уста.
I тiльки новий князь Київського столу Ярополк, вчепившись руками в поручнi, не був вдоволений: вiн все дивився тими ж ненавидячими очима на брата свого Володимира, нiби хотiв не щастя братовi своєму, а смертi.
У далеку, дуже важку дорогу мав вирушити княжич Володимир. I князь Святослав, перш нiж попрощатись, хотiв поговорити з сином. Вiн покликав його до себе увечерi того ж дня, коли мужi новгородськi висловили своє бажання.
— Я хотiв тебе бачити й говорити з тобою, — почав князь Святослав, коли Володимир зайшов i зупинився на порозi його свiтлицi. — Iди сюди ближче, сину.
Володимир несмiливо пiшов уперед — до батька, що сидiв на широкiй лавi недалеко вiд вiкна. Зупинився, побачив його посiчений сивиною чуб на чисто виголенiй головi, довгi вуси, уста, сiрi очi, що дивились кудись далеко-далеко, за Днiпро.
— Чого ж ти став? — повернувся Святослав до Володимира. — Я сказав — сядь тут, бiля мене, Володимире.
I Володимир сiв навпроти батька, пильно дослухався, що вiн скаже.
— Радiє серце моє, — почав князь Святослав, — що кличе тебе Новгород — верх нашої землi. Мабуть, ти сам ще не знаєш, що це за земля i куди ти їдеш. Тодi слухай, сину...
Вiн на якусь хвилину замислився, а далi сказав:
— Колись я, як i ти, не знав, яка суть наша земля, i думав, що вона зовсiм невелика, сину. Але пiзнiше, коли пройшов її з кiнця в кiнець i став на українi її над Джурджанським морем, серце забилось у мене в грудях, як нiколи до того не билось, а дух захопило, нiби на бранi... Велика наша земля, неосяжна, на одному її кiнцi сонце сходить, на iншому заходить, на одному кiнцi крижанi гори, на iншому — Руське море... Така наша земля, така суть Русь...
I ще я побачив, коли проходив з кiнця в кiнець нашу землю, — вiв далi князь Святослав, — що була незгода мiж племенами нашими й землями. Проте, сину, слухай i запам'ятай — то не вiд того, що вони вороги, нi. З давнiх-давен, з дiдiв i прадiдiв живуть тут нашi люди, многих i многих ворогiв вони перемогли, щоб врятувати життя собi. А сваряться мiж собою, утверждаючи Русь, устрояя рiдну землю... Тому й дiд твiй Iгор ходив у землю Деревську: не зла вiн хотiв деревлянам, а єдностi з Київським столом. Тому i я ходив у верхнi землi — до в'ятичiв: не лиха хотiв їм, а визволяв i визволив вiд хозарiв. I зараз, — голос у князя Святослава змiцнiв, — є єднiсть мiж племенами нашими i землями, там, на Дунаї, супроти ромеїв стоять пiд моїм знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi — вся Русьi
— Уся Русь! — стиха промовив i Володимир.
— Тому я i радiю, — сказав князь Святослав, — що покликали тебе у верхнi землi. Не знаю, сину, що жде в майбутньому Русь. Знову iду на брань, а чи повернусь звiдти — невiдомо. Там, у Новгородi, Володимире, мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом є iмперiя, i з нею я зараз веду велику брань. Але й на пiвночi у нас є небезпечний ворог, говорив тисяцький Михало, — конунги Свiонiї гострять меч за морем, вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я, сину, добре знаю варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. Є мiж ними добрi люди. Тут, у Києвi, багато їх служить у нас. Воєвода Свенелд — один iз таких чесних варягiв. Але є мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти їх, сину, дуже остерiгайся.
— Слухаю, отче!
— Ти, Володимире, — сказав князь Святослав, — блюди i тримайся старої вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх...
— Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону й покону отцiв моїх, — слово в слово повторив княжич Володимир.
— I со братами своїми — князями земель — мусиш бути в одну душу й тiло. Аще брати твої робитимуть по покону отцiв — будь в'єдно з ними. Аще зрадять покон — буть їм в татя мiсто...
— Буду в'єдно з ними, аще зрадять покон — буть їм в татя мiсто, — промовив за батьком княжич Володимир.
— I ще одно, — князь Святослав встав, ступив ближче до сина, поклав праву руку на його голову, трохи одхилив її назад, подивився йому просто в очi й додав: — А коли, сину, прийде час, що зникне покон отцiв наших i настане новий покон, отречуться люди Перуна i восхотять Христа, ти не переч їм... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори ромеїв, а бери, як рiвний у рiвного... Чи зробиш так?
— Зроблю, отче! — поклявся княжич Володимир, хоч у цей час вiн ще не мiг збагнути всього того, що сказав йому батько. Пригадати слова князя Святослава, зрозумiти їх i зробити так, як вiн заповiдав, князь Володимир зумiв набагато пiзнiше.