— Нi, боярине, — спокiйно вiдказав Святослав, — брань з ромеями ще не закiнчилась.
— То коли ж, княже, закiнчиться вона? — продовжував Коснячок. — Вої нашi третє лiто стоять на Дунаї, Київ-город тiльки-но мало не взяли печенiги, а завтра прийдуть половцi чи торки... Вороги Русi загрожують нам, у землях неспокiйно, гостьба наша з херсонiтами, греками й всiм свiтом вмерла, а ми воюємо на Дунаї...
I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин — Судислав.
— Шукаєш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку, — зухвало сказав вiн, — а Русь вiд того не тiльки зиску не має, чорнi ворони вже крячуть скрiзь над полем.
У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi обличчя бояр i мужiв, бачив їхнi запаленi очi, стиснутi руки.
— Для того я й зiбрав вас, — мовив вiн, — щоби знали, для чого я з воями стою над Дунаєм i чи довго ще буде чорне вороння крякати над Руссю. Ви, — звертаючись до мужiв, що сидiли попiд стiнами, сказав гнiвно Святослав, — дорiкаєте менi, що шукаю чужих земель i ходжу по далеку дань... Гей, бояре мої, коли б ви знали, як важко шукати чужих земель, коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною кровлю. Не по дань я ходжу з воями своїми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом став я на Дунаї, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою.
Два лiта тому назад, — вiв далi князь Святослав, — коли збирав я вас тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб битись з кесарем Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти ромеїв. Я вволив вашу волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер з переляку. Усi городи над Дунаєм пристали до нас, i людiє з них сукупно з нами згоднi були йти на Вiзантiю...
Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi.
— Але в цей же час, — сказав князь Святослав, — греки наслали на Київ печенiгiв, зараз у Константинополi воцарився новий iмператор — Iоанн Цимiсхiй, новий кесар Болгарiї Борис прийняв дань вiд нього, i сукупно вони замислили розбити на Дунаї всю дружину нашу, а вiдтак iти на Русь i Київ...
— Правду говорить князь, — загомонiли воєводи, що стояли серед палати. — Веди, княже, далi воїв на рать. Нас покличеш — ми пiдемо...
Але мужiв, якi сидiли попiд стiнами, слова князя Святослава не розрадили. Вони сердито грюкали посохами об деревляні мостини, кидали:
— I знову брань... Лiпше би поїхали лодiями гостювати на торг у Царгородi... I з Херсонесом гостьби немає... Усi землi закритi.
— Княже! — гомонiли воєводи. — Веди воїв на брань, клич нас...
— Так, — сказав князь Святослав, — мушу я вести воїв своїх на брань. Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в Києвi i щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з своїх синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, — нехай замолоду звикають до бранi.
— Будь, княже Святославе, один на стiл i рать, — почулись у палатi голоси.
— Не залишай нас, княже!
— Не покидай столу отцiв твоїх... Але воднораз попiд стiнами, на лавах, де сидiли мужi, чути було й iншi голоси:
— Стiл без князя — як земля без сонця... Стiй, князю, на Дунаї... Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати!
Сумними очима дивився князь Святослав на своїх мужiв. В iм'я Русi, для щастя всiх її людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер вiд столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i зважують, що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на свої плечi.
Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його тут, i хiба не вирiшив заранi, як має дiяти й робити? Нi, князь Святослав дуже давно, може, ще навiть на Дунаї, вирiшив i знав, що зробить у Києвi. Не знав вiн хiба тiльки, що це станеться так швидко.
I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з столу свого батька, простер уперед руку й промовив:
— Я iду на Дунай i, доки не подолаю ворогiв Русi, не повернусь до Києва. Бути разом на столi i вести рать — не можу, мужi... На столi батька мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете, те й вся Русь скаже...
Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось, i крiзь вiкно лилось рожевувате промiння нового дня. В сяйвi його добре було видно обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй задумi стояли, похиливши голови, перед ним.
Ярополка! О, важко їм буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега? Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка — несмiливий, боязкий. Ярополк все ж кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти на їхнiй розсуд.
Правда, є в князя Святослава ще один син — Володимир, але iменi його київськi мужi не згадували. Що Володимир — син якоїсь роби, простої смердної кровi?
— Буде так, як сказав ти, — перший подав голос Коснячок. — Волимо Ярополка!
— Волимо Ярополка... — прокотилось у палатi.
Десь на стiнi города нiчнi сторожi востаннє вдарили в била — з-за Днiпра вставало сонце.
Чутка про те, що князь Святослав у Києвi, докотилась до Iскоростеня, й звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi — сли Деревської землi. Вони привезли з собою великi дарунки, вiд усiєї землi присягались, що вiрно триматимуть ряд, укладений з Ольгою, обiцяли Святославу прислати воїв для нового походу.
Але в мужiв нарочитих було щось на мислi, тiльки пiдступали вони до дiла обережно, здалеку.
— Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях.
— Далеко до мене, але близько до Київського столу, — вiдповiв на це князь. — Посадив я у Києвi сина Ярополка, вдавайтесь до нього — дасть завжди раду.
— Заки їхати до Києва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi.
— Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi?
— Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, має князь Святослав ще двох синiв.
Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревської землi й намагався зрозумiти, про кого вони думають.
З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, — невже деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти, може, супроти Київського столу?