— Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти.
— З тобою будуть сини мої...
— Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так — посади синiв.
— Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.
— Три сини — i всi три рiзнi, — зiтхнула вона. — Ярополк — вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир...
Знову помовчала княгиня...
— Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... — княгиня замовкла й кiнчила: — Нi, Ярополка треба.
— Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.
— Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...
— Я не покину тебе, доки жива, мамо, — сказав Святослав, — i все зроблю по твоєму слову...
— То й добре! — промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.
Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.
— Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?
Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...
Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.
Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:
— Iди, княже, вона кличе тебе.
Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.
— Сядь, Святославе! — сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.
— От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...
— Кому ти сповiдалась, в чiм? — не зрозумiв вiн.
— Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...
— Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...
Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.
— Усяке життя закiнчується, i княже — також, — промовила вона. — Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.
Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.
— Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...
— За що я тебе мушу прощати? — запитав Святослав. —Адже ти менi робила тiльки добро...
— Добро — це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
— Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! — тихо сказав Святослав.
— Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!
— Мамо! — сказав Святослав. — Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...
— Що мусив i змiг, — повторила його слова княгиня. — Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень?
— Пригадую...
— Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!..
— Ти — мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом...
— Що устав, — княгиня показала за вiкно, — коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки...
— Але ж є ще й люди, мамо... Русь — не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв.
— Так, — згодилась княгиня, — Русь — це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?
— Прощаю, мамо!
— I другий раз прости...
— Прощаю...
— I третiй...
— Прощаю...
— Спасибi, сину, — княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала.
— Усе кiнчається, — згодом промовила вона i подивилась на Святослава. — Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?
— Взнають, мамо, — впевнено сказав Святослав.
— Коли помру, — сказала княгиня, — не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку...
— Мамо! — вирвалось у нього. — А дозволиш менi взяти Малушу?
Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла...
— Ти знаєш, Святославе, — сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, — що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин...
— Пожалувала село?
— Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш тепер, яка Малуша...
Княгиня зупинилась.
— Малуша, — кiнчила княгиня. — Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми її...
I враз очi її згасли, мертва голова одкинулась на подушки...
Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, — вiсник смертi, — з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й воєводинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали їхнi сумнi, розпачливi крики — вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
Лiпшi ж мужi з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава — їм треба було розв'язати багато справ.
Князь Святослав сидiв у великiй своїй свiтлицi, що виходила високими вiкнами до Днiпра, оточений трьома синами. Поблизу них стояло кiлька воєвод, що приїхали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi ждали напохватi слуги.