Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн боявся озиратись навкруг, щоб не привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби пiдпилий, схиливши голову, трохи похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б вiн не ступив, — скрiзь сидять, стоять, блукають вороги, що пройти тут зараз вiн не зможе, проповзти — не зумiє. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась коротка червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо.
I раптом вiн побачив, що просто на нього вiд вогнища суне кiлька печенiгiв. Вони були дуже п'янi — це видно було по їх ходi. Зараз вони пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра.
Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах, коли минали його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi — i вiн iшов мiж ними, на вигляд п'яний, як i вони, та навiть i бiльше. Не випускаючи руки печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв... Його сусiд, печенiг, навiть обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось белькотiв. Як хотiлося Туру його вбити!
Про одне тiльки думав Тур — швидше дiйти до берега Днiпра. А печенiги, як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже в кволому свiтанку видно було їхнi обличчя. Вiн же все нижче й нижче, нiби зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав, а тим часом тягнув їх до Днiпра.
I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали.
Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо вони, мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю, пiдняв її над головою.
Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його голову. Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди так, що той випустив зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом стяв печенiговi голову.
У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко падав на землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як птах, що починає льот, i одiрвався, чорною стрiлою полетiв униз. Високо знялися бризки, й колами пiшла вода.
Тур вирнув далеко. На березi вже збагнули, що сталось, i багато печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне невiдомий, стали на колiна, натягли тятиви.
Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув їх свист, чув, як поруч булькає вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через Днiпро, вийшов на лiвому березi й зник у кущах.
Пiзньої ночi на пiвденнiй околицi города, в хижах бiля ворiт на Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт. Загорiлось через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла — нiхто про це не думав. Кожен знав, чим пожежа загрожує дерев'яному городу.
— Гасiть її, гасiть! — волали навкруг. Але не було води. I тодi люди кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались.
Стогоном i зойками зустрiчали ранок знесиленi, обпеченi люди. Вони просили води, ковток води!
Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж стiнами отруїв дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче сонце, за нiч земля остигла, але тепер її немилосердно розпiкало безжальне промiння.
I тодi в самiй серединi Гори, проти теремiв княжих, недалеко вiд Перунового требища, почали сходитись люди. Їх нiхто не збирав, але, здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв.
Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.
I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима — головний жрець Перуна.
Простерши вгору праву руку, вiн кричав:
— Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!
I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:
— Жертву! Жертву! Жертву!
— Перун вимагає людську жертву! — кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.
I раптом жрець опустив руку, — на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик:
— На Днiпрi лодiї князя Святослава!
Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, —забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.
Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва.
Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро — до круч i Почайни.
В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.
З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю.
Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору — жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра.
— Слава, слава воям Святослава!
Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв...
Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава.