— Ангеле! Ангеле! — чули вони її розпачливий крик.
Ангел зупинився, став i Микула.
— Жоно! Цвiтано! — промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло обличчя й задрижали щелепи.
Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону.
— Ангеле! — говорила вона. — Чула всички, аще убiєн єсть на война то... Горе, плакам тяжко.
— Аз бях там, — вiдповiв i показав на долину Ангел, — i мнозi бяше убитi, але сам здрав...
I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дунаєм, показав на Микулу.
Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на нього. Була це молода ще, дуже приємна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась з двох шматкiв червоно-зеленої тканини, пiдперезаних поясом, i, як це не дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг зрозумiти Микула — чому Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому. Так само зробив тодi й вiн —чужа земля, чужi звичаї...
Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел, правда, назвав її бурделем. Як нагадувала вона Микулi їхню землянку над Днiпром! Викопана вона була в землi пiд горою, через що хворостяна, всипана землею покровина* (*Покровина — дах.) її, що лежала на сошках, суцiль зливалася iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.
Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони опинились: на даху її ганялись за курми й весело кричали дiти.
До бурделю вело кiлька викопаних просто в землi схiдцiв. Коли Ангел вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до гривицi* (*Гривиця — сiни.), де стояв верстат. За нею ж була велика землянка з обкладеними дошками стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв плетений з лози i обмащений рудою глиною димар.
— Клянусь Перуном! — сказав Микула. — Як дома! I увесь час, поки вони сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва, i коли, запиваючи вином, їли, Микула дивився на бурдель — на двi скринi й лар для борошна в одному кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до тiсної клiтi.
— А що це за страва? — розпитував Микула, коли Цвiтана поставила перед ним ще одну миску.
— Каша, — вiдповiв Ангел.
— Що каша — бачу, — засмiявся Микула, — каша є всюди, а от з чого вона?
Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до клiтi, набрав пригорщ гречаного зерна. Микула взяв одно з них на зуб.
— Добре жито! — промовив вiн.
— Аще много беден чловек — то суть його жито, — пояснив, як мiг, Ангел Микулi. — Орну землю iмам малко, тоя жито сею дваж всяко лято. Грецьке жито суть, гречка...
— Гречка! — голосно засмiявся Микула. — Другаре Ангеле, данi я нiде не брав i не вiзьму, а оцю дань — гречку — дай менi.
Вершники, що їхали з долини, привезли з собою й подали князевi Святославу стрiлу.
— Що це за стрiла? — запитав вiн.
Йому розповiли про воїна, який помер на березi Дунаю вiд цiєї стрiли, але перед тим сказав, що пiд Києвом стали печенiги, а княгиня Ольга просить помочi в князя...
Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько, так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою i горами вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна — i переможе його.
Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори ромеїв. У цей час, коли воям його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i коли вiн iде супроти ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, — заходять з спини, заганяють нiж у саме серце.
Не самi печенiги стали пiд Києвом. О, князь Святослав добре знав їхнiх каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей i нiколи б не пiшли на Київ i Русь. Якщо ж пiшли, то їх пiдкупили, дали свої кентинарiї iмператори ромеїв...
Невимовна образа наповнювала серце князя Святослава. Але на зраду iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним — силою на силу.
— Збережiть цю стрiлу для того, хто послав її в серце воя мого, — сказав Святослав. — Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко княгине! — закiнчив вiн.
I тодi князь Святослав велiв кликати до себе брата Улiба, воєвод, тисяцьких, всю вищу дружину.
У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю, довго дивився, як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб, Свенелд, Iкмор, ще чимало воєвод i тисяцьких земель Русi.
— Дружино моя! — почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв своїх у ратних справах. — Много кровi нашої пролилося тут, дерзно боролися вої руськi, ворог дає уже плечi, близько нам тепер i до Вiзантiї, до правдивого суду на бранi. Але iмператори ромеїв, по християнському своєму звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю вiстi я, що печенiги стали пiд Києвом-городом, княгиня Ольга кличе рятувати землю Руську, помiч дати Києву...
Воєводи мовчали, але блискучi очi, покладенi на мечi руки, стиснутi уста свiдчили про їхню образу й ненависть.
— Мислю так, — вiв далi князь Святослав, — що не можемо ми бранi з iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною меншою іду Києву. Обапол будемо боротись — ви тут, а я там. Знаю, буде вам ослаба, дружино, але вiдаю — станете на смерть i супостат вас не одолiє. Не нам, а iмператорам ромеїв пагуба буде.
— Роби, княже! — вiдповiли всi. Тiєї ж ночi, перепливши Дунай, князь Святослав з дружиною вборзi полетiв до Києва.
5
Кiлька разiв пробували печенiги копiєм узяти Гору. Вони дерлися до стiн удень, пiдповзали й лiзли на городницi вночi, стягали дерево й хотiли запалити ворота.
В той же час вони гасали на своїх конях по всiх околицях, пограбували княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi й Хоревицi.
Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було коня напоїти, на Подолi, а також i в передграддi — скрiзь лунали зловiснi, пронизливi голоси печенiгiв: напившись медiв у княжих i боярських медушах, вони ходили п'янi.
Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики, вiд яких здригались всi на Горi, — печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли втекти на Гору i ховались десь у лiсах i ярах.
Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди.