Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.
— Руку! Руку! — сполохано шепотiли вони.
— Нарештi! — промовив невiдомий. — Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
— Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...
Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.
Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
— Господи! Що це?! — крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.
I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв — iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент — ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
— Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
— Чого кричиш? — почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
— Чого кричиш? — ще раз запитав Iоанн.
— Iоанне! Брате! — не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
— До кого ти звертаєшся? — засмiявся Iоанн. — Брат? Хто кому брат? Як смiєш ти називати мене братом — ти, що з моєю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про моє благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?
— Iоанне! Прости! — заволав Никифор.
— Мовчи! — перебив його Iоанн. — Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?
— Богородице! Благаю! Спаси! — знову зайшовся Никифор.
— Безумний, дурний iмператоре! — крикнув Iоанн.
Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають вої, Iоанн схопив його за бороду i рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв.
Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдної Римської iмперiї Никифору Фоцi. Ще одного римського iмператора, i також вiд насильницької смертi, не стало. Бiля дверей його опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло.
Аж тодi прокинувся i зашумiв Буколеон. Ворота палацу були замкнутi зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i чули шум i крики в палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились вогнi i скрiзь залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота.
Етерiоти пiдiйшли до ворiт.
— Чого ви грюкаєте? — запитали вони в сторожiв.
— Ми сторожi iмператора Никифора.
— Iмператора Никифора немає...
— Не вiримо... Ми кличемо iмператора. Хтось iз етерiотiв, тримаючи свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однiєю рукою свiтильник, а другою — щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили мертву голову Никифора.
— Многi лiта iмператору Iоанну! — лунали крики у Буколеонi.
Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали:
— Многi лiта iмператору Iоанну!
Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок... Снiг перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко вiд бронзового пам'ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього iмператора.
Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони зупинялись серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!"
Переляканi сенатори й патрикiї поспiшали до Великого палацу, збирались на Iподромi, товпились бiля дверей Левзiаку, якi кожного дня рiвно о сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя.
Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о сьомiй годинi, але на порозi їх стояв не великий папiя, а оточений етерiєю паракимомен Василь.
— Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! — крикнув вiн.
Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив до Софiї. Вiн iшов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив i Никифор, — через галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь.
Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, — не з почтом i пiд спiви й величання димотiв та динархiв, — попереду нього йшов загiн з голими мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов за ними слiдом. У галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода етерiотiв, бряжчала зброя.
Бiля ворiт Софiї Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений уже про все, що сталось минулої ночi, патрiарх Полiєвкт. Патрiарх протягом усiх рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд нього бажає Iоанн.
— Я жду благословення найсвятiшого патрiарха, — сказав Iоанн, зупинившись перед Полiєвктом i низько схиляючи голову.
— Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти не оголосиш i не покараєш убивцi Никифора.
Iоанн оглянувся на етерiотiв.
— Вбив Никифора, — промовив Iоанн. — Лев Валент... Етерiя, вiзьмiть Льва Валента.
Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив.
— Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано.
Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв: