— Прокляття! — крикнув Сурсувул. — Геть! Геть звiдси! — заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з покоїв.
— Кесарю Петре, — сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. — Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином твоїм...
Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул.
— Болгарiя гине, — вiв далi головний болярин. — I ти в цьому винен.
— У чому я винен? — безпорадно промовив кесар.
— У всьому, — коротко вiдповiв Сурсувул, — i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до твоєї опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку...
I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi.
— А тепер, — промовив вiн, — я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино...
Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина.
— Пий! — владно наказав вiн.
— Чому я мушу пити?
— Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантiї i щоб подати руку русам i їхньому князевi Святославу.
— Руку Святославу? Iти на Вiзантiю?
— Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..
Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою i раптом випустив його з руки...
За годину боляри, як було їм наказано, зiбралися в однiй iз палат Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в цей час у покоях i навiщо їх кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха мiж собою говорили, ждали.
Нарештi дверi до покоїв кесаря розчинились, звiдти вийшли, стали з списами в руках закованi в броню вої. Боляри стихли, завмерли на мiсцi.
З покоїв кесаря вийшов болярин Сурсувул. Вiн важко ступав уперед, зупинився бiля золотого трону кесарiв.
— Боляри! — сказав вiн, i голос його пролунав, як удар по бильницi серед темної ночi. — Кесар Болгарiї Петро, син Симеона, тiльки що помер у своїй опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i заповiв нам...
Але болярин Сурсувул не закiнчив говорити, бо раптом на дверях до палати почулись кроки, шум, брязкiт зброї. Кiлька чоловiк швидко увiйшли до палати, за ними прямували вої в бронях.
Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис.
— Де батько? — запитав вiн у болярина Сурсувула.
— Кесар Петро помер...
Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону.
— Вiчна пам'ять кесаревi, — почав вiн. — Шкода, що я не встиг прийти iз Константинополя з великою дружиною, а ще бiльше шкода, що сюда ще не дiйшов з численним своїм вiйськом iмператор Никифор. Але вiн скоро тут буде...
Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося, зрозумiв, що сталось, але пiзно вже було щось робити, пiзно було боротись iз кесаревичем i iмператором Вiзантiї. Вони ще раз перемогли болгар.
А вже в палатi гримiло:
— Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!..
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
1
Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно, всi — i божественний iмператор, i смертнi люди — час вiд часу хворiють, лiкуються, одужують, знову хворiють. Але паракимомен, вiн же i постiльничий iмператора, цього права не має, бо супроводжує iмператора, коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий.
I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд вiн скаржився всiм у Буколеонi, що нездоровий, — у нього справдi гарячкове, а особливо надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього тремтiли руки, говорив задихаючись, сухий його кашель чути було вночi в покоях Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли його на ношах у власний будинок, що стояв на руїнах Акрополя над Золотим Рогом.
Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв i проклинав паракимомена, що зараз був йому потрiбен, як нiколи. Часто посилав до нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався в них, як почуває себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались на травах, i сам послав до Василя лiкаря з Єгипту Унера, який вдало лiкував константинопольських патрикiїв i їхнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало.
Iмператор багато пив, але мало їв, у довгi осiннi ночi його мучило безсоння, вiн лягав на своє ложе, але одразу схоплювався, бо йому вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi... Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або начальника етерiї Льва Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився на лики iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився...
Звичайно, тривати так без кiнця не могло, великий папiя Буколеону Михайло забирав усе в свої руки, цьому потурав i сам iмператор, бо, як йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн, як тiнь, ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював повiк, на перший поклик з'являвся на порозi.
Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано. Вона розумiла, що тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори, а часто й ночi, примушувала молитись не дерев'яним iконам, а живому, жагучому її тiлу.
Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора Никифора. У цi ж днi помер батько його Вард Фока.
Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже сто рокiв, довго хворiв, давно повинен був переселитись до предкiв. Але iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився, коли довелось ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерiї через весь Константинополь за труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним поруч крокували брат його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв.
Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор велiв зробити в Софiї службу, її провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi на почесному своєму тронi сидiв патрiарх Полiєвкт — старий, немiчний, глухий, — його завжди приводили в собор, коли там молився iмператор.