— Хiба що тiльки для тебе, — сказав iмператор. — Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружується, але не потикається до мене.
— Спасибi, — подякувала Феофано. — Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! їм пiдвладнi всi, пiдкорялись їм i iмператори ромеїв.
Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича — кесаревича Бориса.
Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна якої були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину...
Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi — дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна — усiї, за ними — памфiли — такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi — довжелезнi кумварiї i коротшi — хеландiї, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.
До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто — двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiненої води.
— Велика сила в твоїх руках, василевсе! — вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.
— Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, — сказав iмператор Никифор.
— Отже, вони йдуть на помiч Болгарiї?
— Так, кесаревичу. Вiзантiя вирушає на помiч болгарам.
— Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дунаї, князю Святославу буде тiсно в Родопах...
— Так, кесаревичу! — суворо вiв iмператор Никифор. — Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i їхнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дунаї, iз Фракiї й Македонiї в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави.
— Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це.
— Їхати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час.
— Я готовий, василевсе!
Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському:
— Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумiєш захистити Преславу i городи Болгарiї. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У твоїх руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, — iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, — але в твоїх руках буде найголовнiший скарб — корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю — все загибає, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця!
— Розумiю, iмператоре, i клянусь!
— У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров...
Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами ромеїв, як їх били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого...
— Це все в минулому, — промовив Никифор Фока, — бо вже багато лiт мiж iмперiєю i Болгарiєю iснує приязнь i любов. Ми змiцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надiємось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарiєю й Вiзантiєю... У тебе, Борисе, є двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо твої сестри приїдуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином — ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами.
— Ти, василевсе, — батько Болгарiї...
— Шляхи Болгарiї та iмперiї зiйшлись давно, — сказав iмператор Никифор, — а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i своє вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч.
— Я єдиного бажаю, василевсе, — промовив Борис, —щоб ти жив стiльки, як море, сонце...
— Це надто багато навiть i для василевса, — посмiхнувся Никифор. — Iди, Борисе, виконуй мою волю.
Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.
— Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлiї й повернуться сюди, — похмуро процiдив iмператор.
— I коли б вони повернулись звiдти цiлi... — додав паракимомен Василь.
8
Пiзньої ночi в яру бiля захiдної стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволi пiдiйматись вгору.
Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.
— Хто там? — запитала Феофано.
— Я прийшов, василiсо!
— Iди смiливо, — вiдповiла вона. — Дай свою руку...
— Ти мене ждала?
— Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось?
Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.
— Никифор збожеволiв, — почав колишнiй доместик схол. — Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарiї перший оголосив його iмператором ромеїв...
— Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.
— А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азiї i Єгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за моє золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперiї...
— Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе немає скарбу бiльшого, нiж у нього?
— Це правда, — згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.
— Що ж у вас трапилось? — запитала вона.
— Минулого року, — розповiдав Iоанн, — коли Никифор був у Азiї, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати її облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохiєю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбиває стiни, палить i бере город...