Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi вої, а на сходи вийшов i став поперед них воєвода.
Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний воєвода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом.
— Князь Святослав! — покотилось у натовпi.
Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли їм славословити кесарiв, коли тi приїжджали до Доростола, — нi, нiхто їм цього не велiв. Щось просити в нього, — але хiба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати їх думки.
— Мужi болгарськi! — почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. — Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв своїх до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси — це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i боїлам* (*Боїли — воєводи), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копiєм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.
Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?!
— Мужi болгарськi! — вiв далi князь Святослав. — Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити своїми париками. I тодi була дужа Болгарiя, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь.
Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв:
— Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ — нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!..
Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий.
— Я говорю правду, — голосно сказав князь Святослав. — Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора ромеїв, який привiз у Київ це золото.
Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки.
— Але не заради цього золота прийшли ми сюди, — вiв далi Святослав. — Вiзантiя хотiла б, щоб ми нинi розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього меч свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на ромеїв. Я, — урочисто продовжував вiн, — князь Святослав, i всi руськi вої говоримо вам: нехай буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi, що йде на ромеїв. Вої мої зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з нами — нехай лишається тут, хто боїться i не вiрить нам — нехай iде звiдси. А всiм говорю: iдiть по Болгарiї й скажiть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе всiх болгар до бою з ромеями!
Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше, хтось голоснiше говорив про неволю, про долю парикiв.
— Да живе князь Святослав! Да принудим ромеїв до миру... Другарi!
Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв, що цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх i вiдвага. Але є мiж ними й такi, якими керує лжа i облуда.
Вої князя Святослава швидко йшли вперед, вже в їхнiх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортецi, сунули низиною мiж Дунаєм i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом, займаючи там затоки й городи, — аж до Варни.
Багато жорстоких вiйн знав цей куточок землi мiж Дунаєм i Руським морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна з фортець високо на горах над Дунаєм в рiзнi часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що вiйська iмператорiв, а пiзнiше вiйська болгарських каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не могла їх взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою пiшов у наступ проти угрiв, прогнав їх у Ателькуз.
Воїв князя Святослава не затримала нi одна фортеця. За короткий час вони взяли вiсiмдесят городiв над Дунаєм, сотнi городищ на долинi, ще багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи i вiдколи п'ять морiв бились у крутi береги Болгарiї, нiяке вiйсько в такий короткий час не доходило до вершин Родопiв, нiяке вiйсько так швидко не посувалось уперед.
Вої князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i їхнiми дружинами. Убогi ж болгари — всi тi, кого боляри прозивали простими людьми, смердами, париками, — приєднувались до вiйська князя Святослава.
Коли князь Святослав взяв Доростол, до нього прибули гiнцi iз-за Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман — правитель Захiдної Болгарiї, який ворогував з Вiзантiєю) i його чотирьох синiв, якi недавно пiдняли повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави...
Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть Святослава i, тiльки вiн промине Преславу, приєднаються до нього, щоб разом iти проти ромеїв.