Лодiї йшли кiлькома рядами. На носi кожної з них стояв воїн, який пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час вої змiнювали на веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв стерно. На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодiї пливуть по плесу Днiпра, а впали у воду й переливаються всiма барвами багато разкiв намиста.
Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще вода шумiла за упругами й кермом.
Раптом десь з неосяжної глибини темного неба, з пiвнiчного краю, зiрвалася зоря. Вона була дуже велика, слiпучо-бiлого кольору, летiла небом просто на захiд, через береги й Днiпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них, куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля самої води.
У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро. Дружинники пiдняли весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де, залишаючи по собi пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала над Днiпром, над горами правого берега i, густо почервонiвши, догорiла на далекому заходi...
Навкруг стало темно-претемно. Лодiї зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що побачили, заслiпленi блиском зорi.
У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли на веслах недалеко вiд нього.
— Зоря упала-помер хтось...
— То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн дає нам знак.
— До чого знак — загинемо чи повернемось на щитах?
— Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак.
Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А тим часом очi звикли до темряви, окреслились плесо, свiтильники, темнi береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла, лодiї рушили з мiсця.
Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен, що це не звичайна зоря, яка iнодi пролiтає небом, а зоря-знак. Чому саме в цю нiч знак пройшов по небу, що вiщує їм Перун?
Стоячи на кермi, князь дивився навкруг, нiби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, — скоро новий день.
I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди буває перед свiтанком, що близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'ї. Вони спiвали поруч, у кущах, якi минали лодiї, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра.
Коли князь Святослав вслухався в цей солов'їний спiв, йому здалося: то не солов'ї спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi. А хiба не про те ж саме промовляє небо на сходi — звiдти йде свiтанок, свiтло хоче знищити нiч, розвiяти тьму?
Так чому ж не жити людям серед цiєї краси й дозвiлля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть вої, що сидять на лодiях. Не за здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону — хочуть миру.
"Але хiба, — думав князь Святослав, — був i є на землi мир? Бранi були допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт стоїть до бранi, брань стояла до свiту. I зараз тихо над Днiпром, тихо в луках навкруг, спiвають солов'ї, вої сплять, прагнучи миру й любовi, а десь уже чатує, гострить меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь".
Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодiї рiзав плесо, за упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири.
Знак на небi уночi показував їм шлях на захiд. Це знак перемоги!
2
Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогiв, стояла незвичайна яснина, вiтер попрощався з ними востаннє бiля Києва та й подався в iншi землi...
Але в щастi цьому таїлося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодiї було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами.
Швидко спадала й вода. Бiля Києва, Роднi й ще якийсь час лодiї, коли навiть на них не гребли, несло за течiєю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить їх пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?
Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодiї зупинились. Старi вої, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодiї, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями.
У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг — Неясить — на веслах вони не наважувались рушати.
Усю нiч лодiї стояли в плавнях бiля берега. Завидна вої наварили їжу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з своїми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою воїв. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма — дубовi, гребцi готували весла, чимало воїв стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi.
Не всi лодiї рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру — i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма — i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрiї, рушала iнша...
Перший порiг, який однi вої називали Будилом, iншi — "Не спи!", а переляканi гречини за ними — "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однiєю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодiї цей порiг, виходили на чистоводдя.
Але вдалинi у цей час заявився острiв — там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями.