Від порогу почув мамин приглушений сонною зморою голос, "візьми свічку на шафі, від дідового похорону влежала", по стіні полапки дістався до шафи, де довго шоргикав долонею, відчуваючи то ув’язаний пучок торішньої м’яти, то купу районних газет на розпалку в плиті, то головну безрукої, ще полишеної сестрами ляльки, то дробини мишаків у пилючці. Налапав недогарок, поплескав себе по кишенях штанів і видобув сірникову коробку, підніс полум’я сірничини до звуглілого ґнота, і тіні сахнулись врізнобіч, занишкли за скринею, під дерев’яними ліжками в подушках та перинах, "вставайте, мам, повечеряємо разом", "горечко моє, горе, так нездужиться, з валідолу язик отерп, якби вже заснути навіки і не бачити цього всього", "чого ви, мам? не журіться, що городину стовкло, здоров’я дорожче землі", "пропади воно пропадом таке життя, ніщо рук не тримається", у склянці обсипав свічу пшоном, знайшов на миснику часничину й натер цілушку посипаної кмином буханки і пожалів, що нема добрих їдців, дарма мати старалась: паляниці почерствіють. Скошена попід сволоком тінь вовтузилася за столом, уминала шмат сала, підводилась, брала квартою воду з відра і закидала розкосмачену голову.
За відгородкою чулись розмірені й сонні, зітхаючі схлипи, у ворохобному маренні мама видихала невиплаканий до краю біль; незграбна, важка його тінь на обрамленій картці заступала обличчя брата й сестер, ховала їх від малого жарку, що ятрився востаннє на дідовому похороні, хотів з’єднати рідню золотистим окладом, оживити їх давно неживі в хаті голоси; текуче золото полум’я видовжувалось від близького подиху, людський видих утримував ґнота від швидкого спалення, "куди подітись? Два рази по двадцять, роки не вода, Анна вміє поплакатись, вміє себе відстояти, Надя ніколи мені не пробачить... якщо вибачу зраду, всім дорога однакова — і прокуреній Юлі, котра з чоловічою впертістю тримається за чоловіка, і цинічному Едикові, знавцеві потрібних людей, законів та цін, і розхристаному по заробітках, ласому до пива й до чужих жінок Юрикові, і смиренно прикутій до подачок сестри та братового вбивці Лєні з хлопчиком на руках, і Саві, крізь материні очі запаленому пекельним вогнем, приреченому на пошук батьків, на рятівну лють до світу, і бородатому художникові у вразливій самотині, і Павлові, котрий за щастя має втопитись у паперово-інститутській, службово-допенсійній плавбі, і захмелілій від води Ларисі, що через пару літ виб’є пенсію за Римаренка, і Льоникові, який досі вже міряє форму, ворушить плечима в офіцерському кітелі, і здитинілому на розкопках козацького золота Олегові, і бабці, що зранку виглядає пугача на повітці, і занедужалій мамі, і братові, й сестрам, і батькові в далеких безрідніх снах, і алкашеві, що з троячкою у випростаному кулаці лопотить, гнаний зеленим огнивом крізь ніч по калюжах, нігтем цопає шибку самогонної "точки", і молодому курсантові, що чує відпустку, курить, тулиться до вікна, і зо п’ять недопалків підстрибує в тамбурі... Всім дорога однакова, це то й кепсько".
По фіранці змерхли блиски огню, повні окапини сльозіли в слянку, над полум’ям грало синьо-біло-зелене мерехтіння, і ґніт, сально потріскуючи, жужелився, чорнів між спалахами, малий, як людина в біді; сон гнув плечі до столу, він вийшов прочуматися надвір, — невидимі в зоряній сутіні дощові робаки сито гадючились, плазували по спориші, — він знав, що вдосвіта вгледить між батогів пташиної гречки, між подорожника дрібки свіжої перекопирсаної землі, "мама розбита, доглянути тра, допомогти по хазяйству, поїду в понеділок", — ніч матіолою пахла, іконно визолочене вікно жовтило струпішавіле дворище.
40
Крізь залапану шибу Андрій дививсь на колотнечу вокзальної площі, чув капіж телефонних гудків, "за скарбами Свитка здимів, пару сотень до зарплати позичити ніде, обіцявся ж привести, хто за язика тяг", домозолював здогад, що справа не в грошах, проте легше вірилось протилежному, думки хапались за наймізернішу дію, "здам костюма до комісіонки, вмовлю Анну не робити лихе" німий, зашморгнутий тугою час судомно зціпив дорогу, листопад ліг за вікном, на повороті бачив зім’ятого "КамАЗом" мотоцикліста, міліціонера, що чоботом до розподільної стьожки підгрібав товчене скло, — сутінкова вітальня війнула терпкістю ліків, Анна пальцями обтиснула скроні, і, не вгледівши зеленавих очей, Андрій подумав: "Вона посміхається"; долоня затінювала погляд, голос був терпкуватий, сухий, як і незвітрена сморідь корвалолу, "голову ломить, не можу дивитися на світ", Андрій легенько обняв її за плечі, пальцями заплутав осоку чорних кіс, "не чіпай, болять очі, серце сьоніч схопило", "лікаря викликала?", "не розпитуй нічого, прошу", "я привіз хліба домашнього", "не до хліба мені, світу не видко", лягла на тахту, вкрилась ватною ковдрою, обернулась лицем до стіни; він проти волі зрадів хворобі: не потрібно пояснювати невдачу з грошима.
"Цілу ніч, бідна, виглядаю...", "мама злягла, не міг я приїхати", "ой, як воно болить, як шпигає", "піду, викличу швидку допомогу", "дай корвалолу, може, здрімну", на кухонному підвіконні побачив попільницю з недопалками в помаді, уявив, як Анна виглядала його серед ночі, відрахував п’ятнадцять крапель у столову ложку, присів на тахту, "не сідай туда, не сідай", "чого, Ань?", "не чіпай мене зараз", "тобі шкідливо тривожитись", "просила ж замовкнути, чув чи нє", "дитя в собі пожалій, втихомирся", "іди, звідки прийшов, хто тебе кликав", "пожалій серце, ти хвора", подумав, що при вагітності нерви в жінок геть нікудишні, "бачила, бачила, як після моря студентка пройшла повз машину, як ти озлів", "іншим живемо, дитинку ждемо, оханись"; голос її отвердів, навіть тихий видавався жорстокішим за вигук, "знов перестріне, скубне за лікоть, — як миленький подрібцюєш слідом, хіба не знаю, сама така", "ні хрена ти не знаєш", "не через неї, так через іншу покинеш", "мені не віриш, да?", "тобі вірю, проте їй не вірю", вона озирала кімнату, телевізор, тінисту поліровку серванта, буцім запнуте траурне дзеркало, переконувала себе в незрушній постійності предметного світу, де сама собі владна господиня.